Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

• Есе

Сюрприз у квадраті

Ілько КОЛОДІЙ.

м. Львів.

МЕРЕХТЯТЬ за вікнами вітрини, квартали…Трамвай безшумно мчить нас до центру чеської столиці.

— Там є на що подивитися!— агітує мене 18-літній онук Святослав. — Карлів міст, Вацлавська площа, Празькі куранти, Собор святого Віта, пам’ятники…

Та хто ж би перечив!

— А ще я приготував тобі сюрприз! — хитрувато мружить очі.

У Чехії я на якихось кілька днів. По довгім часі вдалося вибратись у гості до доньки, що звила собі тут сімейне кубельце. Тож години спресовані побутовими клопотами, родинними візитами ввічливості…

Мені не часто випадає нагода провідувати своїх «чехів». Частіше гостюють вони у нас, у Львові. Місто облюбував собі й онук.

Злата Прага зі Львовом, наче сестра з братом, переконаний Святослав, споріднені вони зовні — вуличками, архітектурою, та й внутрішньо — історичним духом, європейською чемністю…

Святослав захоплюється історією, літературою — і світовою, і чеською, і українською. Останні дві щільно переплелися в його душі. Я це відчуваю, бачу. Якось він, іще дітвак, копирсався в Інтернеті — цікавився, як любив жартувати з подачі мами, містом Лева, дідуся й бабусі. І раптом добивається до мене через скайп:

— А я знаю, хто заснував Львів!

— Ну й хто? — питаю й тішуся в душі, як мала дитина.

— Даніель Галицький! — радісно вигукує Святослав!

— Хто-хто? — оторопів я. — А щоб тебе, чеху малий, качка копнула…

Та мою імпульсивну злість швидко здуло вітерцем доброзичливої іронії. Онучок пізнавав нашу історію із чеських порталів. А в них король Галицько-Волинської держави йменується саме так.

За першого ж приїзду до Львова стояв зі мною біля вольового вершника з короною на голові і, задерши голову, вичитував по складах: «Ко-роль Да-ни-ло…»

— Вчи українську! — сказав я тоді йому.

— Вчитиму, — похнюпив голову, — даю слово!

Нагадую онукові про кумедний випадок із «даніелем».

— Був ще один, — каже він уже при виході з трамваю і загадково усміхається…

Прошкуємо у глиб площі Святого Вацлава, заступника й небесного оборонця Чехії. Ось видніє йому пам’ятник.

— Святий Вацлав у Празі, — провадить екскурсію Святослав, — то як святий Володимир у Києві.

Воно й справді, паралелей між чеським і київським володарями достатньо. Але мене зацікавило інше: уява намалювала абсолютно протилежні концептуальні ідеї пам’ятників.

Святий Володимир стоїть на дніпровській кручі з хрестом у руці,— кажу, а святий Вацлав — на коні й зі списом!..

Святослав зосереджено стежить за ходом моєї думки.

Різниця між двома пам’ятниками, либонь, не випадкова! То, радше, два погляди на життя, на суспільні закони загалом, то дві системи, де смиренність протиставлена більш активній, рішучій, навіть войовничій позиції… Ці два образи набирають ще характерніших обрисів, якщо зважити на основоположні постулати православ’я й католицизму… Влада — релігійна й світська в них сприймаються геть по-різному. На відміну від Праги на наших теренах віддавна домінувала традиція візантійська, де Церква підпорядковувалася державі, ставилася в обороні владної потуги, а в Європі вінценосці на тронах дослухалися Папи…

Раптом мій погляд спотикається на заквітчаному горбику.

— Тут спалив себе студент Ян Палах у січні 1969-го, — пояснює Святослав. — То був відчайдушний акт проти московської окупації…

Земля ніби здибила бруківку й виштовхнула зі свого лона дерев’яний хрест…

Чорний, обгорілий… Ні, радше, опалений священним вогнем опору! Зчорнів він ще й від скорботи — за юним життям, стемнів і похилився так, що майже лежить на площі.

Який глибокий, гуманістичний, задум! З одного боку — самогубство, гріх! А з іншого — геройський вчинок в ім’я Свободи. Ніби й дилема? Ні! Такі вчинки — праведні й богоугодні… І без крихти сумніву мають освячуватися хрестом, то ж хай ніхто не шукає тут жодного святотатства!

— За місяць подвиг Палаха на площі Вацлава повторив інший студент — Ян Заїц, — продовжує зі смутком Святослав.

Слухаю, а сам подумки переношуся в Україну.

— Яскраві факели спротиву «освітлювали» й нашу стражденну землю, — кажу онукові. — На знак протесту проти нищення українства, зухвалого захоплення Чехословаччини червоним Кремлем спалив себе дисидент-політв’язень Василь Макух.

— Макух? Чекай-но, я чув це прізвище, — став копирсатися в пам’яті Святослав. — Ага, в Чехії подумують, аби увіковічнити його у назві однієї з вулиць Праги…

Прекрасно, це знак подяки і солідарності з нами, українцями, які теж натерпілися від червоного тоталітарного режиму.

— Натерпілися більше й довше, — зітхнув Святослав, — мабуть, тому Україна на відміну від Чехії так тяжко позбувається совіцької спадщини, особливо на сході…

На превеликий жаль, онук має рацію. Скільки вже часу минуло від нашої незалежності, а ми лишень після Революції гідності по-справжньому взялися за декомунізацію національного простору. З величезним скрипом скинули з п’єдесталів червоних бовванів, змінюємо назви міст і вулиць… А де ще та декомунізація в головах і душах… Годі уявити, як усе те сміття перепиняє нам шлях до цивілізованого світу… Не від добра в нашім народі з’являлися герої-відчайдухи.

— Через 10 літ після Макуха «живим смолоскипом» проти русифікації і закріпачення України спалахнув Олекса Гірник, — розповідаю Святославові. — Символічно, зробив він це на Чернечій горі, де покоїться прах нашого Пророка Кобзаря.

Від згадки про Шевченка онук пожвавішав. Ніби щось пригадав.

— Дідусю, давай за мною!

…В середмісті Праги, на площі Кінських, посередині невеличкого скверу явився нам… молодий енергійний Шевченко.

Стоїть на повен зріст у бронзі, притиснувши до серця сувій із віршами.

Ось, значить, який чудовий сюрприз приготував мені онук, здогадався я. До того бачив нашого Тараса у Празі лише на світлинах, в Інтернеті. Тож зараз сяяв від щастя й хотів висловити Святославові цілу «подячну» тираду, але він одразу втягнув мене у дискусію:

— Як на мене, празький Шевченко мав би тулити до грудей свого знаменитого «Єретика».

— Не певен, — щиро зізнаюсь.

— Чехи вельми вдячні Шевченкові за цей твір, — не здається Святослав, — там так правдиво змальована постать мученика Яна Гуса!

— Бо наш Тарас осягнув його величезне значення, — погоджуюсь з онуком, — таж «вогонь» Гуса розпалив п’ять хрестових походів!

— В «Єретику» відчувається особлива симпатія автора до свого героя, — зауважує Святослав, — якась незрима взаємна їхня суголосність…

Це правда, хоч автор з героєм жили в різних епохах, між ними легко вгадуються паралелі. Обидва вибивалися в люди з простих селянських сімей, Шевченко — ще й із кріпацтва. Обидва були борцями за Правду, Свободу, проти Системи брехні, неволі, цинізму… Ян Гус гаряче став на прю з національною несправедливістю — німецьким кумівством у Празькому університеті ще тоді, коли там починав працювати. Та й Шевченко, коли поринув у «гуситську» проблематику, вже був автором «Сну» — гострого політичного памфлету проти самодержавства й національного гноблення.

Нарешті, Гуса спалено на вогні інквізиції, а Шевченкова інквізиція — солдатчина, царські сатрапи поженуть його у москалі, де в степу далекім за Уралом відбуватиме він свою десятилітню каторгу...

— Згоден, — слушно киває він головою, — але вертаймось до пам’ятника — чому молодий Тарас не може тримати коло серця «Єретика»?

В очах Святослава поступово займається полемічний запал.

— Ми ж щойно вели мову про чеські симпатії Шевченка, про тісний клубок теплих взаємостосунків, — не вгаває він. — Зрештою, симпатії були й із чеського боку, Шафарик у 1844-му році не був якийсь там сентиментальний дідок, а плакав, коли читав «Єретика».

— Я ж не перечу, — пробую заспокоїти онука.

Емоційно він десь має рацію. Врешті-решт, й мій аргумент — про те, що Шевченко написав «Єретика» на 31-му році, а на пам’ятнику він молодший, не надто переконливий. Інколи заради вдалої ідеї варто пожертвувати сухими числами дат.

Інша річ, чи така вже вдала ідея з «Єретиком», чи не банальна, а то й прямолінійна?.. Чи не обмежує вона слов’янський політ українського Генія самими лишень чеськими горизонтами?..

Якийсь час мовчимо, та згодом Святослав відновлює свою «лекцію» про Шевченка й Прагу. Дещо знаю й сам, але приємно, що тема близька онукові.

Слухаю про перший нецензурований «Кобзар», який побачив світ далекого 1876 року в друкарні Едварда Ґреґра. Меморіальна дошка на будинку на розі вулиць Оплеталової і Політичних в’язнів про це нагадує й нині…

— Так,— зауважую, — подія вкрай важлива. Рік 1876-й для українців був особливо похмурий. Власне тоді російський імператор Олександр Другий підписав зухвалий Емський указ, що плюндрував нашу мову, витісняв її зі сфери мистецтва, літератури, культури загалом…

Святослав продовжує свою «лекцію», сипле іменами чеських популяризаторів Шевченка…

— Радий, — обіймаю онука за плечі, — що в’яжеш себе духовними коренями з Україною, зокрема, й через Кобзаря.

Мовби знітився… Але за хвилю опановує себе:

— А як інакше, хіба можна оминути в житті Шевченка! — риторично запитує і без жодної іронії уточнює: — Тараса Шевченка! — й тут же повертається до своїх, з дитячих літ, казусів.

— Ти, дідусю, згадував у трамваї про Даніеля Галицького.

— Згадував…

— Таж був іще один курйозний випадок! — і звернув свій погляд у бік бронзового Шевченка, ніби підказував, що саме маю оживити в пам’яті.

А й справді! Відтоді минуло, певно, літ з 10-12. То нині Святослав — ровесник молодого празького Тараса, а тоді…

Якось пообіцяв йому, що підемо до Шевченка. Очевидно, я мав на увазі пам’ятник Кобзареві у Львові. Онук, який аж надто захоплювався футболом, невимовно засяяв на обличчі:

— Ура! Такого нападника побачу!

Кров бухнула мені в скроні. Я стояв ошелешений і не відав, що маю чинити: обурюватися, читати йому нотації чи терпеливо дати Шевченківський урок… Врешті, не зробив нічого. Ми мовчки вийшли на вулицю й подалися до центру міста.

Святослав довго стояв біля підніжжя Кобзаря. Він був спантеличений. Очевидно, що йшов на зустріч не з тим Шевченком. Та, виявляється, є інший. Ще зовсім йому не знайомий, хоч величний і значущий, і то не лише для його дідуся... Сам пам’ятник багато що пояснював…

Там і домовилися, що про Поета-Пророка Тараса Шевченка Святослав знатиме не менш, ніж про відомого футболіста Андрія Шевченка. Свою обіцянку він скріпив тоді щирим поклоном Кобзареві.

І ось сьогодні такий подарунок для мене!

— Ну, як тобі сюрприз? — ніби читає мої думки.

Читає, та не повністю. Має на оці лишень самі оглядини пам’ятника Шевченкові. Це прекрасний сюрприз, але мене більше тішить те, що ні пам’ятник, ні сам Тарас йому не чужі, що цікавиться українськими історією, літературою, життям…

— Тут цілий сюрприз у квадраті, — дивлюся вдячно в очі Святославові.