Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

• Оповідання

Вікно в Європу

Федір ЯНЬКО.

Херсонщина.

ОСТАННІМ часом Артем усе частіше сперечався з дружиною, намагаючись збагнути, де той корінь зла, що все збурює і штовхає в лабети неприязні. Проживали вони з Тамілою в заміському будинку, котрий давно потребував ремонту, до осені планувалось багато всього зробити, а поставили лиш одні двері й вікно, знову виникла сварка…

Не бажаючи «палити емоції», Артем зачинився в своїй творчій кімнаті й затих, лаштуючись зрештою зосередитися, вичитати і запустити у соцмережу підготовлений матеріал… Текст, одначе, не йшов, видавався скупим на факти, і Артем уже готовий був визнати Тамілин закид про те, що блогер із нього ніякий, тож чи заробить щось гідне своєю інтелектуальною працею?

Попри все хотілось доповнити, увиразнити чимось матеріал, й Артем шкодував, що нічого дослівного не записав зі спогадів старожилів раніше, а саме: що говорив захмелілий Олешко, висловлюючись про роки революції… «Отаманів, да-а, було многа… а тра було об’єднатися й за кимось одним іти — во…» — намагався вирізнити найголовнішу біду Олешко, казав це з вершини набутої житейської мудрості, пихкаючи цигаркою та прицмокуючи… Поруч нього у тихому надвечір’ї під хатою ще сиділи баба Пріся з бабою Улею. Вони давно овдовіли, й від споминів у їх лицях ховалася тінь туги: жінки досі не знали, кого винити у тому, що доля так рано забрала в них чоловіків…

«Було, було, — баба Пріся головою дрібно кивала, — залітали на хутір то махновці, то Зубков, то «зелені»… Трохим не знав, якому богу й служити, у буряковій ямі ховався, вечорами їжу йому у вузлику на мотузці спускала, втихомирилось трохи, виліз геть сивий, а в бороді — блохи роєм… А чо ховатись було? Аби не ховався, може б, доля по-іншому якось склалася…» «Толку з того, що мій не ховався, — перечила баба Уля, — довірився красним, за ними пішов… І де він, де?» — голос баби Улі зрадливо затремтів… «Розстріляли його!» — Олешко твердив про це не вперше, казав знайомий один йому, усіх їх повели під конвоєм до Білозірки, під стінами млина там усе й сталося… І справа навіть не рук «стукачів»…Коли б не ті його фейлетони, постраждав ні за що чоловік, він же був, що наш Хвильовий…

«…Формувались загони з місцевих, я боялася їх, я вродлива була, — зайве наголошувала про свою давню красу баба Пріся. — Мєга до нашого двору унадився, довідався, кабанчика ми закололи, прийшов, сала йому позичте… У балці сцену вони поставили, на концерт свій гукали… Я думала, сала він не віддасть, а він приніс, віддав… Недовго вони стояли, кадети з Криму зайшли, швидко змели їх, багатьох на могилі в степу — там розстріляли…» — «Та тож уже, як червоні зайшли…» — «Ні-ні! Червоні пізніше… За червоних аптекаря хтось застрелив і панотця з паніматкою (мирно сиділи на лавочці), там їх і поклали…»

«…а при непі наче нічого, нормально було… попід дворами їхав підводою крамар, усіх дітей наших знав, що кому треба привозив…»

«…а як на шахти народ повалив? Прокіп тіко женився, на меншого брата жінку зоставив, подавсь за всіма… Коли це пише Галя йому, повертайся, під засів почали наділи давати…»

У вікні сірів вечір, за стіною бубнів телевізор. Таміла зазвичай дивилась о цій порі випуск новин, коли траплялося щось цікавеньке, тарабанила масажною щіткою по системі опалення, викликаючи в такий спосіб Артема до себе (це він так привчив її, не пропускати новин, особливо під час Майдану), і вона душею прикипіла до тих подій, вболіваючи за долю країни, вболіваючи за кожного, хто загинув від кулі снайпера, не без сентиментів сприймаючи втрати… З роками він першим розчарувався… Вже не вірив нікому — новини із «ящика», швидше, дратували його…

Артем німотно дивився на монітор. По якійсь хвилі відкрив новий файл, набрав заголовок, виділив жирним шрифтом: «КРУГООБІГ ВОДИ В ПРИРОДІ». Йому хотілося розкрити загадку людської сутності, помилкову природну потребу вірити в швидке завтра, відтак помилятися, обирати кумирів — знов помилятися, знов на круги своя, де можна застрягнути безкінечно довго, бо це — кругообіг…

Артем занурився в роздуми настільки глибоко та захоплено, що не одразу збагнув, чи то здалося йому, чи то й справді Таміла постукала по трубі… Він звів голову і прислухався, нічого. Однак, не почув… Заходивсь переглядати новини з інтернету, пробігся анонсами заголовків: «…Грабіжники знову підірвали банкомат у Дніпрі… в столиці вчинено замах на депутата… на передовій загинуло двоє бійців… під Верховною Радою битва за землю, є постраждалі…».

Стукіт по трубі опалення повторився… Артем аж здригнувся від того, хоча й сподівався, очікував саме на той сигнал, швидше, з цікавості: може, Таміла нарешті збагне, матиме мужність вибачитись за те, що назвала його нікчемою…

Він зайшов до її кімнати, налаштовано зупинився. Таміла, як завжди, сиділа в кріслі, зосереджено дивлячись у бік екрана.

— Поглянь, он люди як заробляють, — мовила, наче нічого й не сталося, проте в голосі відчувався холодний неприхований докір.

Артем промовчав. По паузі наголосив:

— Я очікував почути щось інше… Мені те дуже боліло, воно мені досі болить, повір…

— А я не відрікаюся… Я не відрікаюся від своїх слів! — твердо виголосила Таміла. Вона була налаштована войовниче, зовсім не схожа на ту сентиментальну жінку, котру він знав раніше… — Мене не влаштовують твої заробітки… Не влаштовують! Зрозумів?!

— Ти хочеш, щоб я вдягнув маску, підірвав банкомат?

— Не обов’язково банкомат… Люди он їдуть за кордон, привозять гроші, а твої ідеї… Я ними сита!

Артема те дуже обурило. Надто гучним видався голос із телевізора — диктор оповідав про життя українських заробітчан у Польщі.

— Та заглуши ти зрештою свого ящика! — заволав Артем. —Я не збираюся горбатитись в Польщі! Нехай вони їдуть! Сюди!

Таміла голосно розсміялася.

Артем у безвиході заозирався. Пульта ніде не було, тоді він підхопив кувалду, кинувся до ненависного ящика…Звісно, він хотів лиш «пограти на нервах», не дуже з розмаху вдарив плазом по корпусу, проте того було доста — «ненависний друг» зашипів, екран здригнувся ламаним оскалом, усе затихло…

— Що ти зробив? Ти в нормі?.. — Таміла була приголомшена.

— Вибач, — ковтаючи давкий у горлі клубок, Артем і сам уже розумів, що натворив зайвого. — Я куплю тобі новий… Плазму…

— Господи, він купить новий! За які кошти, злидень? — Таміла звелася з крісла, туди-сюди засновигала кімнатою. — Чого ти досягнув у своєму житті? Ну скажи — чого?

— Я? Я вивчив дітей, дав їм вищу освіту…

— А я? Хіба я не вчила? Я на чім могла — економила! Нарешті он маємо євровікно!

Артема те розсмішило.

— Там доля й моя! — граючи дурника, мовив він весело. — То моє вікно теж!

— Ти доплатив, щоби конструкція відкривалася…

— Справді, яке це щастя, — Артем продовжив із сарказмом. — Яке це щастя — відкривати і дихати, відкривати і мріяти… Ось воно — «вікно у Європу»!

Задоволений дотепом, Артем переможно глянув на Тамілу.

— У нас іще євродвері! — вперто не здавалась вона.

—Так-так… Європа нас має, вона в нас входить, — констатував Артем.

Таміла мовчки, не дивлячись у його бік, вийшла з кімнати.

Артемові стало ніяково. Він підійшов до вікна, прочинив його, задивився у темряву.

Було тихо. Перегукувались нічні цвіркуни…

Коротко про автора

Янько Федір Олексійович народився 9 вересня 1954 року в селищі Верхній Рогачик на Херсонщині. Творчу діяльність розпочав, працюючи кореспондентом у місцевій газеті. Прозові твори друкував в обласній і республіканській періодиці, альманахах «Вітрила», «Степ», журналі «Дніпро». Пише кіносценарії, переможець конкурсу «Своє кіно», автор сценарію короткометражного фільму «На своїй землі» та документального повнометражного фільму «Вибір».