Наша пошта

Ховали зброю у дровітні

Лідія ГАНЖА.

м. Київ.

1941 РІК. Мої брати Михайло, Микола і Володимир стали на захист Батьківщини, а нам із мамою судилося пережити 778 днів окупації Києва.

Одного дня в наш двір зайшов гітлерівець із автоматом і став допитуватися, чи маємо курей, яйця. Я відповіла німецькою, бо в школі вчила, що не маємо. Тоді він пішов у хату. А в нас бідність, злидні. Лише на стінах висять пейзажі. Мій батько гарно малював. Німець оцінив і похвалив. Затим, побачивши на столі шматок чорного хліба, забрав його і подався геть.

1942-го мені виповнилося 16 і, згідно з наказом окупаційної влади, я мала працювати. Хто відмовлявся, посилали в Дарницький концтабір. Я, крім того, що мала вигляд набагато молодшої за свої роки, то ще й зовсім ослабла від нападів малярії, була худа і бліда. Мама тривожилася за моє здоров’я і пішла до начальника залізничної станції просити, щоб узяв мене туди на роботу. Запевнила, що я вмію читати, писати і знаю німецьку. І ось я, вдягнена у замале пальто, стою перед гер Лізе. Він запитав, чи я комсомолка, затим про мого батька. Я впевнено відповідала німецькою. Йому це сподобалось, і він відправив мене на диспетчерську станцію Київ-2, де я переписувала німецькою мовою тексти з ремонту паровозів.

Ще до війни мій старший брат Михайло будував у Фінляндії залізницю. Добре заробляв і завше привозив нам гостинці, одяг. А одного разу передав патефон і платівки з піснями заборонених співаків, дуже гарні танго і фокстрот. Сусіди й у воєнний час заходили до нас послухати ці мелодії. Якось завітав Ігор Брусника, який працював на продуктовому складі. Він бачив, що ми бідуємо, тож запропонував мамі продавати пшоно, гречку на віддалених від центру міста базарах. Це було дуже небезпечно, але мама погодилася. Вторговані за крупи марки віддавала Ігореві, а він купував зброю, яку ми ховали в дровітні. Німці, виявивши крадіжку на складі, почали проводити обшуки. За такі справи могли розстріляти, але тоді ми намагалися про це не думати. Згодом Ігор приєднався до партизанського загону. А напередодні визволення Києва ми дізналися, що він помер від розривної кулі. 2004-го я написала листа в Музей історії Києва з проханням знайти І. Бруснику. І мені повідомили, коли і де він загинув і що його ім’я занесене в книгу «У вічному боргу».