Наша пошта

Світлина з 1945-го

Надія МИШКІНА.

с. Богдано-Надеждівка П’ятихатського району

Дніпропетровської області.

ОСЬ і знову світлий День Перемоги прийшов на українську землю. І приніс 75-ту весну по тій тяжкій виснажливій війні, що завершилась у Берліні біля поваленого лігва супостата. Я і моя родина пишаємося, що наш тато, дідусь, прадідусь Дмитро Васильович Мірошниченко був одним із тих солдатів, які дісталися рейхстагу, пройшовши пекло боїв і битв із гітлерівськими загарбниками.

У 1972 році мій брат Віктор, призваний до лав армії, потрапив служити в німецьке місто Веймар. Якось у вихідний день їх повезли на екскурсію до Дрезденського музею. Проходячи повз стенди «Взяття рейхстагу», Віктор поглянув на одну з фотокарток і остовпів, вражений. На тлі будівлі рейхстагу в групі танкістів він упізнав... батька. Через рік завітав у відпустку і показав той знімок. Тато впізнав своїх однополчан, став називати їхні прізвища. Пригадав, як під час штурму рейхстагу з ними в танку був кореспондент, котрий після бою їх сфотографував.

Про війну тато розповідав дуже мало. Знаю, що впродовж служби він змінив п’ять танків: певно, їх підбивали і вони повністю виходили з ладу. Війна механіка-водія 193-го окремого танкового полку 3-ї армії 2-го Білоруського фронту Д. В. Мірошниченка відпустила аж із Японії в 1945-му. Дві медалі «За відвагу» свідчили про звитягу воїна в боях із ненависним ворогом.

Осів солдат у рідному селі дружини — Богдано-Надеждівці. У подружжя народилося троє синів і донька. Батько спершу влаштувався на роботу в шахту м. Жовтих Вод, а згодом сів за кермо трактора в колгоспі ім. Б. Хмельницького. І аж до виходу на пенсію не було йому рівних на польових роботах. Пригадую, як сіяв кукурудзу квадратно-гніздовим методом, як заробив за це медаль і їздив на її вручення. Самотужки батьки збудували нову хату, причому всю теслярську роботу тато виконав сам.

Таким був Дмитро Васильович Мірошниченко — воїн-переможець, трудівник-звитяжець, чудовий сім’янин. Одного з синів я назвала на його честь Дмитром. Вже і у нас є внуки і правнуки. У мого брата Віктора троє доньок. Найстаршу Ліну дід іще няньчив, дуже її любив. Минули роки, і в неї народився син Ігор. Уже будучи учнем, гортаючи підручник з історії України, він упізнав на світлині свого прадідуся-танкіста з екіпажем біля рейхстагу в травні 1945-го. Ми, нащадки Дмитра Васильовича, дуже вдячні тому фронтовому фотокореспондентові (на жаль, прізвища не знаємо), що на віки залишив нашій родині цю мить Перемоги і нашого пращура на вершині тріумфу завойованого ним миру.