• Знак біди

Невже вам пороблено, люди?

Тетяна РЯБОКЛЯЧ.

Київська область.

На фото Віктора Царенка: село Луговики Поліського району у вогняній пастці.

Тема пожеж останні тижні не припиняє хвилювати жителів Поліського регіону Київської області (та й не тільки його). Ми вже не знаємо, чого більше боятися: коронавірусу, вогню, який розгоряється то в одному, то в іншому місці, неприємного запаху чогось горілого і ядучого диму, що стоїть у повітрі вже багато днів підряд?

ПОЖЕЖІ, які, за деякими офіційними даними, прийшли цієї весни з Народицького району Житомирщини на Полісся в Київській області, на своєму шляху знищили цілі села, виселені після аварії на ЧАЕС, і навіть колишній районний центр — смт Поліське. У ньому пожежникам вдалося врятувати лише кілька будинків самоселів (а їх самих евакуювати з епіцентру біди), церкву, яку останніми роками обладнали в звичайній хаті колишні жителі Поліського (щоб тут зустрічатися), будівлю пожежної частини.

Маючи зараз постійний телефонний зв’язок і через Інтернет, і місцеві жителі, й переселенці, які мешкають у різних областях України і навіть далеко за її межами, постійно тримають у полі зору етапи боротьби з пожежами, перепитуючи: «Той чи інший населений пункт, вулиця, будинок (номер такий-то), кладовище — уціліли чи ні?». При цьому відчуваються їхні страх, розпач, біль, гнів, висловлюються припущення щодо можливих причин загорянь.

Працівники поліції начебто знайшли кількох імовірних підпалювачів (простих сільських чоловіків), які зізнавалися в тому, що саме вони запалили сміття чи траву або кинули недопалок. Та багато хто продовжує дотримуватися іншої думки: пожежі були умисні, бо деінде знаходили смолоскипи чи щось подібне до них. А якщо врахувати, що всі ці підпали відбувалися в різних важкодоступних місцях зони відчуження, то це схоже на якусь диверсію...

Сьогодні важко зосередитися на якійсь конкретній інформації з різних джерел про наслідки боротьби з вогняною стихією, про остаточну ліквідацію загорянь. Бо якщо вчора чули про те, що пожежі у зоні відчуження погасили, то наступного дня зранку вже з’являлася нова інформація приблизно такого змісту: «На ліквідацію пожежі в зону ЧАЕС відправлено кількасот екіпажів рятувальників із різних областей України...» І потім — основне: «Уряд і ДСНС тримає ситуацію під контролем...»

Особисто для мене, відколи мій брат Володимир, котрий працював фотокором Іванківської райгазети й одразу після аварії на ЧАЕС часто їздив на виконання службових завдань у Прип’ять і Чорнобиль, а восени 2018-го пішов у засвіти через хворобу, яка стала наслідком тих його відряджень, слова «все під контролем», які 1986-го він часто повторював, набули злощасного змісту. Тільки чую їх — відчуваю: близько якась біда. Тому й тепер, коли почало горіти Полісся й офіційні особи рефреном це повторювали, не вірилося...

Як відреагувало населення на масові пожежі? По-різному. Не можу сказати за всіх. Поділюся тільки своїми спостереженнями.

Усіх людей турбувало масове охоплення полум’ям лісів і населених пунктів як у зоні відчуження, де вогонь доходив майже впритул до самої ЧАЕС, так і в лісових масивах, виселених селах і тих, де живуть люди. Тоді як кожному, зокрема, боліло більше своє.

Наприклад, чорнобиляни і поліщуки, які вимушено полишили після аварії свої обжиті місця, переймалися тим, як одне за одним згоряють їхні рідні села, куди вони після 1986 року час від часу навідувалися принаймні раз на рік — на проводи.

— Ми постійно повертаємося думкою додому, — говорить Лідія Малиновська, пенсіонерка, нині жителька Черкас, а в минулому — відповідальний секретар редакції чорнобильської районної газети «Прапор Перемоги». — Тепер, після таких страшних пожеж у зоні відчуження, нам закрита дорога в Чорнобиль і в усі населені пункти навіть у поминальні дні. Залишається лише молитися і подумки бути із тими, хто навіки залишився в краї, де знову неспокійно вже не нам, а тваринам, птахам, рослинам, деревам. Через нас, людей необачних, вони гинуть у пожежах. Загинуло багато сіл, туристичних баз, усе те, що вабило любителів екс­триму. А нас туди вела любов до малої батьківщини, до осиротілої хатини в заростях дерев і бур’янів. Вони на нас чекали і пам’ятали. Так само, як чекали й могилки рідних на кладовищах. Боже Великий єдиний, бережи природу від згубних дій людей...

Жителі села Луговики Поліського району були дуже налякані пожежами, які з палаючих лісів ось-ось могли перекинутися на їхні будинки. Велася мова про евакуацію людей. Та, на щастя, пожежникам вдалося приборкати вогонь: хати не постраждали.

У подібній ситуації опинялися й мешканці села Рагівка: кілька днів і ночей люди засинали і просиналися під звуки сирен пожежних машин і гул двигунів гвинтокрилів. А дехто й не лягав спати, щоб, Боже борони, не загинути у вогні. Втім, рятувальники — голодні, холодні, задимлені й чорні від вогню — прикладали всіх сил, щоб вогонь зупинити. Та чи багато хто про них думав, як вони почуваються без достатнього забезпечення водою, засобами пожежогасіння й особистого захисту, не кажучи вже про можливість нормально поїсти, помити руки, вмитися і відпочити? Проте вони врятували і Рагівку, й Шкневу та Стару Марківку, не допустили поширення вогню на Радинку, Романівку й інші села Поліського району.

В іванківців — крім хвилювання за сусідів і відчуття наближення нової біди — додавалися ще й «свої» проблеми і стреси: через спалювання сухої рослинності на городах чи елементарну недбалість то в одному, то в іншому населеному пункті теж виникали пожежі.

За інформацією начальника Іванківського районного сектору ДСНС України у Київській області Наталії Поливач, від початку року на Іванківщині виникло 196 пожеж, із них тільки в квітні — понад 50. Без даху над головою залишилося кілька сімей: дві — в селі Кухарі, дві — у Рудні-Тальській, чотири — в Тетерівському. Будинки останніх із названих господарів загорілися напередодні Великодня — через необачні дії дачника з Києва, який вирішив прибрати подвір’я і запалив сміття.

Як каже секретар Кухарської сільської ради Катерина Коваль, уже не знають, якими словами (чи діями) розказати або довести односельцям, щоб ті нічого не спалювали? Бо тиждень тому не встигли відійти від пожеж, в яких залишилися без даху над головою дві родини (одна з них — учасника АТО/ООС, котрий і зараз перебуває в зоні війни на Донбасі), як довелося громаді села разом із іванківськими рятувальниками гасити полум’я в колишньому колгоспному саду і на спортивному майданчику біля школи, де знову хтось щось запалив... Невже вам пороблено, люди добрі?