Ситий голодного не розуміє

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

Добре, якщо є змога дістатися свого клаптика землі хоча б на велосипеді. Але більшості це не під силу. Фото Миколи Тищенка.

Багата на родючі землі Україна тричі переживала тяжкий голод, головною причиною якого була політика. Страшно уявити, але через ту ж таки політику і далеку від розуміння реальності політичну еліту ми знову можемо опинитись у 1933 році. Світ готується до глибокої продовольчої кризи, натомість Україна намірилась продавати те, що може нагодувати і її, й інші країни — найродючішу в Європі землю! Голод не така вже й віддалена загроза, особливо для малозабезпечених мешканців великих міст, які виживають переважно завдяки обробітку невеликих земельних ділянок, а нинішнього року ризикують пропустити посівний сезон.

_{Пішки на дачу}

ГОЛОВА чернігівської асоціації дачників, садівників і городників «Мрія» Марія Пономаренко не лише як голова потужної асоціації, а й як дачниця та мешканка обласного центру розуміє, які ризики несе зрив сезону через скасування руху громадського транспорту, а відтак — фізичну неспроможність людей дістатися власних городів.

І це неабияка проблема для небагатих жителів міст і містечок, котрі донині виживали завдяки городам. В умовах карантину добратися до власних дач та земельних наділів для більшості містян стало місією нездійсненною. Коли закінчаться ці так звані обмежувальні заходи, ніхто не знає, а земля, як відомо, не чекатиме — особливо цього року, коли всю Україну охопила аномальна посуха.

Чернігівка Ніна Михайлівна має клаптик землі в Рівнопіллі, за 20 кілометрів від обласного центру.

«У нас там маленький будиночок — ні води, ні світла. Дійти пішки нереально, а транспорт не ходить. Ми живемо тільки з дачі, пенсії самі знаєте які, — бідкається жіночка. — Що буде, коли не засадимо свого городу, страшно уявити. Як картопля була по три гривні, то ми її вік не купували, бо мали свою, а коли стане по 23, то з чого ми виживемо?»

За словами Марії Пономаренко, заміські земельні діляночки — це засіб для існування, який нині стає розкішшю.

«У нас є бабуся, яка у свої 84 роки йде на дачу пішки. Прокидається о шостій ранку і чотири-п’ять годин дістається дачі. Вона до того ж ще й гіпертонік. Приходить, переводить дух, залишається на нічліг у холодній будці, а на світанку вже колупається в землі, — розповідає голова садівничого об’єднання. — Насправді нині дуже важко, не всі можуть доїхати, і хоча чимало людей пересіли на велосипеди, в основному все-таки ходять пішки».

Дачний масив садівничих товариств «Маяк», «Буддеталь» та «Електрон» — на окраїні Чернігова, за обласною лікарнею. За словами голови цих трьох товариств Володимира Гончаренка, проблема дістатися масивів не така значна, однак є люди, яким конче необхідний транспорт.

«У нас є одна бабуся, так вона ночує у фанерному будиночку заради того, аби щось виростити», — зі співчуттям до старенької каже представник дачних об’єднань.

_{«Верхам» не до «низів»}

«ДО КАРАНТИНУ до нас курсував автобус «Брусилів—Кобилянка», — говорить власниця земельної ділянки в селі Кобилянка Олександра Михайлівна. — Зараз не їздить ніхто. Нас тут сидить 13 чоловік — ні магазину, ні води, ніяк кудись дістатись».

На думку представників садівничих об’єднань, розв’язати проблему з поїзд-ками людей на дачі можна, було б бажання влади.

Відсутність доступного транспортного сполучення стала критичним питанням для найбільшого в області дачного масиву «Березанка», де мають ділянки 5 тисяч дачників і який розташований за 12 кілометрів від обласного центру. Ще важче дачникам із Українки та Дроздівки в Куликівському районі Чернігівщини, яких теж щонайменше 5-6 тисяч. Раніше люди діставалися своїх наділів (по 6-8 соток кожен) електричкою, тепер же дачі та городи пустують. Де-не-де длубаються в землі поодинокі садівники, які мають власне авто чи кому пощастило доїхати попуткою.

Чи розуміє критичність ситуації влада? Як показує стан справ — ні!

Ось що говорить заступник директора департаменту розвитку економіки та сільського господарства Сергій Меженний: «Ми отримали лише постанову. Зараз намагаємося забезпечити деякі інші моменти, які дійсно необхідні для держави, а те, що комусь кудись хочеться — то таке. Автомобілями їхати — будь ласка. Такої ситуації в історії взагалі не існувало, як сьогодні. Якщо треба на дачу, домовляйтесь із сусідами, родичами, щоб підвезли автомобілем. Так є по всій державі. Ми не можемо обговорювати постанову, ми її повинні виконувати, ніяких роздумів не може бути».

Ситий голодному не товариш, як бачимо. Позиція центральних органів влади дивує простих людей.

«Як людям у місті виживати, коли пенсія дві тисячі гривень? — риторично запитує голова чернігівської асоціації дачників, садівників і городників «Мрія» Марія Пономаренко. — Скажіть людям, що піднімете пенсію, забезпечите їх продовольством на зиму, і вони сидітимуть удома. Невже чиновники думають, що людина у 80 років іде на город, бо їй подобається длубатися в землі? Вона там длубається, для того щоб вижити!»

«Говорити подібні речі може тільки «небожитель», далекий від народу, — коментує позицію чиновника Володимир Гончаренко. — Для них простіше заборонити, ніж розв’язати проблему».

Сидіти склавши руки представники дачних і садівничих товариств не збираються. Кажуть, зберуть найближчим часом усіх своїх колег і будуть публічно звертатися до влади, аби якнайшвидше щось вирішилось із довезенням людей.

«Невже вони не бояться голодного бунту? — обурюється Марія Пономаренко. — Як нам вижити?»

_{Замість нагодувати планету ми продаємо землю}

ОЧЕВИДНО, що відсутність адекватної реакції на непрості реалії — це і є турбота влади про своїх громадян. Тому було б вельми доречно, якби кожен із тих, хто не посадить городу і залишиться без засобів для існування, дав щонайменше відповідну політичну оцінку владі на місцевих виборах. Цієї осені — саме час збирати каміння, яке далекі від розуміння проблем народу можновладці розкидали не лише в містах, а й по всій українській землі. Чи розуміють там, «нагорі», що гряде страшенна економічна криза? Погода першою внесла свої корективи в аграрну економіку. Адже можна тільки поспівчувати аграріям, які вже відсіялись: найближчий тиждень буде сухо і холодно. Втрат урожаю не уникнути! Найбільш далекоглядні із землеробів почали суттєво скорочувати посіви, щоб зберегти на наступний рік насіння, добриво, пально-мастильні матеріали, а ще запроваджують систему зрошення, садять овочі, нарощують м’ясне поголів’я, готують закритий виробничий цикл із власною глибинною переробкою. Це про тих, хто завбачливий і має відповідний ресурс (так звана подушка безпеки), про тих, кого треба ставити міністрами або щонайменше дослухатись їх. Для більшості ж цей рік — непрогнозований, а наступного, нема сумнівів, слід очікувати світової продовольчої кризи. Чи готові ми? В Україні не діють компенсаційні механізми (точніше, діють, але для своїх, таких, як, наприклад, «МХП» чи «Кернел»), немає навіть профільного міністерства, яке робило б передбачення і регуляцію. Запасів зерна катма, продовольча безпека — нуль, а наші поводирі ще й землю надумали продати. Перспектива нового голодомору від необільшовиків стає реальністю. Історія циклічна. Кухарі керують державою. Далі що — розкуркулення?