Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• У лабораторіях учених

Чудодійні краплі

Володимир РИНДЕНКО.

с. Іванове Селище

Глобинського району

Полтавської області.

Я так думаю, шановне панство, що всі біди і безголів’я у нашому житті через неточність, недбальство і нехлюйство.

У цьому переконався на власному досвіді. Ось узяти хоча б пригоду, в якій фігурує моя дружина Ірена Паньківна. Я вам скажу, що характер у неї… у-у-у! Палець до рота не клади! А що вже неспокійна, то інколи навіть дуже нервова стає. Така нервова, що без заспокійливого не засне.

От якось увечері подружина мені й каже: «В мене був напружений день — на базарі всі про коронавірус тільки й плещуть, так я ото трохи полаялася з Лідкою Купезиною, сказала, що від її ціни на картоплю той вірус втече назад до Китаю. Ти сходи вже, будь ласка, Михайлику, до Зеніка-вуйка, може, в нього якась настоянка є від того вірусу і заодно щось від нервів візьми».

А воно й справді, у того Зеніка-вуйка є все: і самогон, і конь­як, і настоянка, і мазі, і натирання. Чого тільки нема! Він усе щось мудрує — ставить експерименти, змішує-збовтує… І при цьому авторитетно каже: «Шукаю істину!»

А я так собі думаю: то все для того, щоб від його «коктейлів» не так смерділо вранці з пащеки. Ось, приміром, від оцієї клятої, що ми дегустували наприкінці лютого, запаху начебто не було, а голова все одно на ранок, як атомний реактор... Словом, конфлікт інтересів. І видіння якісь… наче я стою біля рейхстагу.

Жінка в лемент — від твого перегару, дивись, герань на вікні засохла. А папуга наш мовчун, бо думали, що німий, — так той почав чогось на все горло волати: «Хай живе наш великий кормчий, батечко Мао Цзедун!»

Я так думаю, що та гаспидська душа, той Зенік, кольку йому в поперек, допустив неточність, переборщив із якимись порошками. Ясно ж — порушив технологію, дідько взяв би того вуйка.

Ну, значить, послухався я жінку, пішов до того алхіміка, кажу, мовляв, треба якусь настоянку для моєї Ірени Паньківни зорганізувати… Може, кажу, якісь краплі чи порошок помічний є. Щоб не дуже нервувалася через той коронавірус… І що ви думаєте, той бісів Зенік за двадцятку мені подав зелененьку пляшечку. Ще й сказав на прощання, що вживати треба по 20 крапель через кожні три години.

От я, значить, капав-капав… Збився з ліку… Всеньке викапав. Та й скільки там його було… Подумав: нащо ото його посеред ночі тривожити жінку?

А жінка випила і якось швидко кліп-кліп очима… Загарчала, як… як тигра.

А тут невідь звідки той Зенік на порозі намалювався. Поманив мене пальцем і стиха каже: «Я тобі, каже, не той слоїк підсунув». А я йому: «Мовчи, може, минеться. Бо нам зараз точно буде гаплик, а на ранок — траурна музика».

А тут якраз і жінка озвалася, каже якось так бадьоро: «Ох, я просто відчула, що тепер мені до всього байдуже».

І зразу ж така спокійна стала. І на другий день теж без лементу, без лайки. Цілий тиждень минув мирно й тихо. Мені від тієї тиші не раз здавалося, наче я оглух. А сусід, пика куркульська, все підштрикує, все підколює: «Де це зникла наша Сирена Паньківна?» Це так він мені нер­ви робить, передражнює. Незвично, каже, починати ранок без її тарараму. Каже, його корова навіть надої збільшила…

Тут і сусіди по той бік вулиці телефонують, і торговки з базару питають, чи у нас часом нічого не сталося, мовляв, хвилюються за здоров’я Ірени Паньківни. Чи не оніміла, бува, слава тобі, Господи.

Ото відтоді у моєї благовірної, вважайте, характер і змінився — тепер має голос м’якенький і погідливий. Ну то й добре, що все так обернулося. Добре, що того разу Зенік-вуйко допустив ляпсус...

Бо саме на той час, як згодом з’ясувалось, до нього нагодився ще й Петро Палітурка. Прийшов, значить, по краплі від облисіння. І ото, поки ми гомоніли, поки той паразит-алхімік капав-наливав у слоїки своє шайтан-зілля, поки шукав корочки — сталася неточність і підміна товару.

А в результаті що? А в результаті, як на мене, — то й добре все вийшло. Недарма люди кажуть: «Все, що не робиться, — робиться на краще».

Але вам, шановне панство, моя пересторога і щира порада: коли капатимете своїй дружині якісь ліки — старанно відраховуйте крапельки. Або зовсім не ходіть до всіляких знахарів і сумнівних охороноздоровців...

Бо до нашого геть облисілого, мов футбольний м’яч, Петра Палітурки, якому тоді, як пам’ятаєте, краплі моєї любої Ірени Паньківни помилково перепали, зараз узагалі жодна зараза не пристає. Кажуть люди обізнані, що нині Палітурці одна дорога випала — у далекий Ухань, де тепер там із нього будуть лікарі-китайці противірусну вакцину видобувати... Оскільки доморощений наш «вірусолог» Зенік і досі ніяк толку не добере: які молекули та атоми він власноруч наколотив у той злощасний слоїк?!

Отож, шановне панство, ходіть собі здорові та веселі і не кашляйте мені у маску...