Наша пошта

• Чим душа багата

Мальовані килими бабусі Марії

Олег КРИВОНІС.

Вінницька область.

Фото автора.

ЖИТЕЛЬЦІ села Городище Піщанського району Молошняк Марії вже 91, і якби не поважний вік, то вона б досі не розлучалась із пензлями й фарбами…

Помешкання Марії Купріянівни ще здалеку милує око яскравими квітами, пейзажами. Не менш цікаве житло і всередині. У ньому розмальовано все: двері, меблі, стіни, килими…

— Купувала цупке полотно, — розповідає бабуся. — Вирізала з паперових шпалер трафаретні квіти, прикладала до полотна і зафарбовувала. А вже потім решту замальовувала так, як самій хотілось.

А оскільки Марія Купріянівна має до малювання хист, то просте темне полотно незабаром покривалося різноманітними химерними, але завжди яскравими і життєрадісними візерунками. До речі, оригінальні килимки користувалися шаленою популярністю в односельців: ще б пак, такого не придбаєш у жодному магазині.

Батьки Марії Молошняк померли у голодних 1930-х, тож виховувалась, як сама каже, «у патронаті». У війну її забрала до себе бабуся. Одружилась Марія у 1947-му з односельцем-фронтовиком. Освіта в неї — чотири класи початкової школи. Все життя пропрацювала у колгоспній ланці. Має двох синів і двох доньок, восьмеро внуків і п’ятнадцятеро правнуків. Щодня тяжко трудилася: ланка, діти, худоба, город, і так день за днем, місяць за місяцем, рік за роком…

— Ніде не вчилась ні вишивати, ні гаптувати, ні малювати. Воно якось само у мене виходило, — каже жінка. — Від душі. Як побачу фарби, то в голові одразу складається: «Оце було б добре для стіни, а це для печі, а це для дверей, тумбочки (усміхається. — Авт.). Коли ми з чоловіком почали будувати хату 1968 року, то я собі відразу сказала: «Щойно закінчимо, розмалюю її всю».

Так і сталось.

— Скільки пам’ятаю маму, то вона все як не з пензлями, то з ножицями, голкою чи нитками, — долучається до розмови донька Ніна. — Завжди щось вирізала, вишивала, малювала. Тепер уже не може, як раніше, але все одно наказує: «Привези мені з міста фарби, бо дверцята грубки треба підмалювати, щоб не були чорні».

Я уважно слухаю співрозмовниць і ловлю себе на думці, що якби Марія Молошняк жила десь ближче до цивілізації і мала художню освіту, то, певно, Вінниччина мала б власну Марію Приймаченко чи Катерину Білокур. Але не склалось. На жаль…

Втім, у Марії Купріянівни є восьмеро онуків і п’ятнадцятеро правнуків. І хтозна, можливо, у комусь із них рано чи пізно, а таки заговорить бабусина кров.