• Актуально

Як не зробити крок у прірву

Віталій СКОЦИК,

доктор економічних наук, голова політичної партії «КРАЇНА».

«Блаженні лагідні, бо землю успадкують вони», — сказано в Біблії. Іноді здається, що українці — це саме ті лагідні люди, яким дісталася найкраща земля на планеті. Україна має найбільші запаси найродючішої землі — тут сконцентровано 25% світових чорноземів. Проблема в тому, що Господь дарував нам землю, але ми так і не зрозуміли, навіщо. Так і не збагнули її стратегічної ролі і ще одну фундаментальну річ: земля — це ресурс розвитку, а не проїдання. Ми так і не зрозуміли, що земля й інтелектуальний потенціал — головні наші ресурси, які допоможуть Україні не тільки забезпечити сталий розвиток, а й зайняти гідне місце у глобальному економічному просторі. Ніби ж народ наш мудрий і усвідомлює всі ці постулати, проте щоразу обирає владу, яка пропонує латати бюджетні діри шляхом продажу землі.

КОНСТИТУЦІЯ України чітко визначає, що земля і її надра є власністю народу та перебувають під особливою охороною держави. І лише народ може вирішувати, продавати чи не продавати землю. Немає у нас державної землі! Є земля всього українського народу. Саме тому створення земельного Фонду національної безпеки, який працював би в інтересах кожного українця, могло б стати альтернативним варіантом вирішення земельного питання. Запровадження 1% податку для орендарів землі й тих, хто працює на ній, дасть змогу створити окремий фонд для підтримки селян, фермерів, забезпечити їх дешевими кредитами для розвитку малого і середнього бізнесу.

2017 року відбувся всеукраїнський страйк «Не дамо вкрасти землю!» проти відкриття відповідного ринку в Україні. Було зібрано понад 3 млн 79 тис. підписів, більш як 90% опитаних висловили категоричне «ні» впровадженню «дикого» земельного ринку. І в містах, і в селах люди розуміли, що це дестабілізує економіку країни, призведе до зубожіння населення і масового безробіття. Народ виступав не за нескінченне продовження мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, а за справедливу, відкриту і зрозумілу земельну реформу.

Європейська коаліція, утворена за результатами парламентських виборів 2014 року, до якої увійшли дві політичні сили, сьогодні присутні у Верховній Раді, і була рупором тієї земельної реформи. Коаліційна угода передбачала 12 кроків до завершення земельної реформи, з яких було зроблено лише два. Власне, це і спонукало людей вийти на вулиці й таким чином застерегти владу від упровадження цієї моделі земельної реформи чи, іншими словами, узаконеного розкрадання української землі.

Впродовж кількох років провідними експертами розроблялася стратегія земельної реформи, були сформовані її напрями. Ці напрацювання обговорювалися на земельних форумах у всіх регіонах України фермерами, місцевими громадами. І суспільство було готове до таких виважених і продуманих кроків. Передумовою запровадження цивілізованих земельних відносин мало стати ухвалення законодавчого пакета ініціатив, який:

визначає власником землі виключно громадян України;

закріплює обмеження щодо площі земель, яка може перебувати: у власності однієї особи, в обробітку одного землекористувача, в оренді одного землекористувача;

встановлює кваліфікаційні та фахові вимоги до осіб, які беруть в оренду чи прагнуть обробляти землю;

забезпечує роботу відкритого реєстру прав власності на землю, передбачає проведення інвентаризації земель за формами власності та суб’єктами господарювання;

передбачає передачу розпоряджання землею до місцевих територіальних громад;

визначає розв’язання існуючих проблем із Державним земельним кадастром;

гарантує всебічний захист прав селян-орендодавців і створення правових та соціально-економічних механізмів для реалізації прав власності на землі сільськогосподарського призначення (насамперед осіб літнього віку, які не мають спадкоємців);

урегульовує правовий режим невитребуваних земельних паїв і земель колективної власності;

передбачає перегляд показників нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення, зокрема земель під господарськими будівлями і дворами, знизивши їхню вартість до рівня орних угідь;

передбачає створення Земельного банку, основною метою роботи якого є збереження площ та якості земель, а також контроль за їх обігом;

унормовує консолідацію земельних ділянок (тобто обмін, зміну їхніх меж, об’єднання тощо);

визначає і законодавчо закріплює параметри охорони земель, їх консервації та рекультивації, а також збереження та відтворення родючості ґрунтів, забороняє вести господарську діяльність у заповідних зонах і прибережних захисних смугах;

упорядковує та визначає статус земель для суспільних потреб, а також гарантує задоволення потреб громади у земельних ділянках, передусім для сінокосів та випасання худоби, городництва й індивідуального житлового будівництва;

закріплює переважне право орендаря (фермера) на продовження угоди оренди земель державної та комунальної власності без його участі у земельних торгах (аукціонах);

передбачає розробку Загальнодержавної та регіональних програм підтримки фермерських господарств, малих і середніх підприємств та заснованих ними сільськогосподарських кооперативів шляхом забезпечення доступу до дешевих кредитів, земельних і матеріально-технічних ресурсів, ринків збуту;

забезпечує необхідні умови для виробництва продукції кінцевого споживання та сприяє створенню доданої вартості й нових робочих місць у сільській місцевості;

гарантує можливості для відродження української економіки через розвиток аграрного сектору як стратегічно важливої галузі в сучасних умовах.

Проте нічого з вищезгаданого владою так і не зроблено, не враховані інтереси простих людей, не почуто ні простого українського селянина, ні фермера, ні дрібного сільгосптоваровиробника...

Сьогодні, маючи широке представництво в органах місцевого самоврядування, провівши низку регіональних форумів і Центральний земельний форум, ми дійшли такого висновку: земля повинна мати фіксовану вартість — у середньому $3000 за гектар. Якщо в Україні розмір земельного паю пересічно становить 3,92 га, то його власник може продати пай приблизно за $12 тисяч. Крім того, він вправі розпоряджатися землею на свій розсуд — як заставою у комерційному банку, щоб розпочати власну справу, може продати власний пай місцевій громаді по 3 тисячі доларів за один гектар.

Місцева громада, як єдиний розпорядник від імені держави земельними ресурсами на території населених пунктів і в межах її територіальних кордонів, має право також продати землю, але на користь тих людей, які проживають і працюють на території їхньої територіальної громади під зобов’язання реально працювати на цій землі. Основним кредитором у такому разі має бути Державний аграрний банк, а контролювати обіг земель сільськогосподарського призначення — Державна аграрна комісія або Державний земельний банк.

Тому поспішне, нашвидкуруч, у «турборежимі» запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення в умовах, коли Україна не готова до нього ні в організаційному, ні в правовому, ні в економічному сенсі, особливо на тлі незавершеної земельної реформи, недосконалого законодавства та неврегульованих питань, пов’язаних із земельними відносинами, вкрай небезпечне і загрожує дестабілізацією в країні. Ринок землі запускати можна після закінчення війни та стабілізації економіки. А робити це в умовах фінансової кризи, та ще й під зовнішнім тиском, є злочином, нехтуванням стратегічними інтере­сами нації.

Мораторій на продаж землі мав би діяти доти, доки всесторонньо і зважено, прозоро і цивілізовано не було б завершено земельну реформу. Її головною метою мало б стати створення такої моделі поводження із землею, яка зробила б українців заможними та забезпечила розумне, екологічне й ощадне використання природних ресурсів.

Перед тим як піднімати питання про продаж землі, слід розпаювати нерозпайовану землю, при цьому залишити 10 відсотків земель державного запасу в розпорядженні кожної громади. Таким чином ми вирівняли б дискримінацію між селянами-колгоспниками (там розпаювання відбулося) і мешканцями сіл, де були радгоспи (там розпаювання свого часу не відбулося). У процесі розпаювання землю тоді отримали лише члени колективних господарств, які були такими на момент розпаювання. Ті ж, хто хоч і проживав на території села, але належали до інших категорій: соціальні працівники, медики, працівники культури тощо, — землі не одержали. Доцільно було б, провівши інвентаризацію, все ж розпаювати землі таким чином, щоб її власниками стали люди, які проживають на території тих населених пунктів, де є земля, люди, які хочуть і вміють працювати на ній.

Розпаювавши землю, слід створити рівні умови, розробити чіткі правила та надати можливість місцевим громадам купувати її у тих, хто хоче продати, а також тим, хто хоче її придбати. Створення Фонду національної безпеки, до якого відраховуватимуться гроші від оренди та використання землі у загальнонаціональному масштабі, а також ухвалення відповідних законодавчих ініціатив унеможливить легалізацію всіх тих сірих схем, які застосовувалися в Україні роками і давали змогу олігархам скуповувати нашу землю за безцінь.

З чого мав би розпочинати уряд, перед тим як говорити про продаж землі? Про прозорий ринок зі зрозумілими правилами та законодавчим регулюванням, про рівні умови, виважену економічну політику, яка стимулюватиме розвиток підприємницької активності. Адже якщо працює економіка й у людей є кошти, якщо діють кредитні та лізингові інструменти, наявний сильний виробничий сектор, тоді відсутня загроза втрати неоціненних ресурсів України — землі та людей.