Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Згадаймо Майстра

Справжня пам’ятка

Володимир ЧЕПІГА.

Щойно призначений начальником Брикалівської контори зеленого господарства Зякін в основному лишився задоволений оглядом підпорядкованої йому території.

— А скажіть, шановний, — звернувся він до свого головного інженера Хрюкеля, коли вони поверталися у контору, — чи є в нашому господарстві щось особливо цінне, вартісне? Приміром, якась оригінальна споруда або ж інша цікава пам’ятка.

Хрюкель наморщив лоба й замислився.

— Та ні, здається, нічого особливого немає. Найцінніше, що ми маємо, — це парк. Він, щоправда, не такий уже й великий, але зате густий, чистий, доглянутий…

— Ні, ви мене зовсім не зрозуміли, — перебив його Зякін. — Я говорю про пам’ятку, про якусь унікальну історичну пам’ятку, якою пишалась би вся наша брикалівська громадськість. Яку, скажімо, реліквію має наше зелене господарство?

— Та ніякої не має, — розгублено відповів Хрюкель. — Де її взяти, цю реліквію? От хіба що дуб…

— Який дуб? — насторожився Зякін.

— А отой, що в центрі парку стоїть.

— Чому ж я його не бачив, якщо він там стоїть?

— Та ми ж із вами під ним проходили. Ви, правда, угору не дивилися, бо саме рахували, скільки мурашок проповзає за хвилину через алею, — нагадав Хрюкель. —Пам’ятаєте? Ви ще у мене запитали, чи не засмічують вони парку.

— А-а, пригадую, — сказав Зякін. — Так що ви казали про той дуб? З ним пов’язані якісь історичні події?

— На жаль, не пов’язані, — зітхнув Хрюкель. — Просто йому вже понад двісті літ. За нашими даними, дуб посаджено не пізніше тисяча сімсот сімдесят восьмого року.

— О-о, це вже щось, — задоволено констатував Зякін. — А громадськість про це знає?

— Ясна річ, знає.

— Звідкіля?

— Ну, колись газета про це писала.

— І все? — гостро запитав Зякін.

— Все, — розвів руками головний інженер.

— Неподобство! — гнівно вигукнув Зякін. — Завтра ж виготовте спеціальну табличку, на якій мусить бути написано, що цей дуб є історичною реліквією і предметом гордості брикалівської громадськості! Зрозуміло?

Наступного дня табличка була готова. Начальник контори Зякін особисто відніс її у парк і прибив до стовбура дуба десятьма цвяхами.

— Але це тільки початок, врахуйте, Хрюкель, — сказав він, повернувшись до контори. — Табличка — це мізер, примітив, перший крок, так би мовити. Реліквія у моїй уяві неодмінно пов’язується з чимось великим і бронзовим. Бронзовим, Хрюкель! У гіршому випадку — з мармуровим.

Наступні два місяці Зякін присвятив виготовленню великої меморіальної дошки, яка мала замінити примітивну дерев’яну табличку. Це влетіло в копієчку, проте на всі благання головбуха та головного інженера не витрачати грошей, відпущених на озеленення, Зякін незворушно відповідав:

— Ви несерйозні й недалекоглядні люди. Увічнення реліквії, якою мусить пишатися громадськість Брикалова, коштує усіх ваших квітників і газонів.

Мармурову меморіальну дошку, яка важила понад центнер, прикріпляла до дуба ціла бригада. Стовбур стягнули п’ятьма металевими кільцями, набили на них товсту дерев’яну основу, а вже до неї шурупами пригвинтили мармурову плиту з написом бронзовими літерами.

Цілий тиждень Зякін ходив іменинником, а потім запросив до свого кабінету головного інженера.

— Слухайте, Хрюкель, — сказав він. — Ви проходили цими днями хоча б за триста чи п’ятсот метрів од нашого дуба?

— Проходив, — обережно відповів головний інженер. — А що?

— Дивилися на нього?

— Дивився, — чомусь важко зітхнув Хрюкель.

— І як — видно здалеку дошку?

— Здається, ні.

— У тім-то й річ! — жваво вигукнув Зякін. — Її не видно. А тепер скажіть іще одне: яким же чином довідається про те, що це не просто собі дуб, а пам’ятка сивої давнини, історична реліквія, хтось із гостей нашого міста, якщо цей гість пройде за ті ж п’ятсот метрів од нього?

— Хтозна… — протягнув головний інженер.

— От бачите! — ще жвавіше відзначив Зякін. — Ні, так цього залишати не можна, тут треба все зробити інакше — причому корінним чином інакше.

І він надовго замислився.

За два дні начальник контори Зякін привів до дуба групу здорованів із пилками та сокирами в руках. Здоровані вправно зрізали дуба, розпиляли стовбур і гілки на кількасот коротеньких колод і того ж дня кудись вивезли їх.

А ще за якийсь час у центрі парку був поставлений монументальний бронзовий пам’ятник, що зображав дуб у натуральну величину.

На гігантському постаменті викарбувано гордий напис: «На цьому місці стояв дуб, посаджений у 1778 році».

Нарешті брикалівська громадськість таки одержала справжню реліквію.