• Слід на Землі

Секрет довголіття професора Стойка

Василь ГОРВАТ.

Закарпатська область.

www.social.lviv.ua

Професору Степану Стойку нещодавно виповнилося 100 років. Він продовжує працювати у Львівському держуніверситеті безпеки життєдіяльності, пише книги, наукові статті, веде просвітницьку роботу. А ще з великою охотою спілкується із журналістами.

СТЕПАН Михайлович народився 14 березня 1920-го у родині священника гірського села Кричево Тячівського району.

«Нас, дітей, у родині було восьмеро, — розповідає учений. — Сьогодні живі й здорові дві мої сестри і брат. Наш секрет довголіття не лише у міцних генах, переданих батьками, а й у режимі харчування, постійному зв’язку з природою — словом, здоровому способі життя з раннього дитинства. Найяскравіший спогад юних років — батькові богослужіння у церкві. Як завжди уважно його слухали односельці! А ще дуже запам’ятались червоні стрічки у вікнах хат. Їх вивішували, коли в родині народжувалась дитина. Це давня селянська традиція. Як би мені хотілося, щоб її відновили».

Першу освіту Степан Стойко отримав у Хустській гімназії. «У нашій гімназії навчались українці, місцеві німці (шваби), мадяри, євреї, — згадує 100-літній ювіляр. — У навчальній програмі був предмет «Закон Божий», який викладали для українських учнів православний і греко-католицький священники, для німецьких і мадярських — римо-католицький, для євреїв відповідно рабин. Щоправда, у гімназії був досить сильний русофільський вплив. Чимало викладачів захоплювалися Росією, Радянським Союзом. Розповідали про переваги життя у ньому... Я ж тоді паралельно із навчанням правив послушником на богослужіннях у в’язниці. Порівнюючи демократичний чеський режим із радянським, наводив такий факт: якщо за невелику провину селянина засуджували на короткий строк весною чи влітку, то за потреби його відпускали додому, щоб упоратися із сільськогосподарськими роботами. Взимку засуджений сам приходив до Тячівської в’язниці для відбуття покарання. Запитав у викладача російської мови, чи можливо таке у Радянському Союзі? Відповіді не отримав…».

Після закінчення гімназії Степан працював сільським учителем. Коли ж Закарпаття окупувала Угорщина, його перевели на посаду службовця в фінансовому управлінні аж у Задунайському краї. Так угорський уряд намагався асимілювати українців, розчинити в угорському середовищі.

У 1942-му Стойка мобілізували. «Якось зустрів угорського сержанта, який читав скинуту з літака російську листівку. «Ви розумієте, що там написано»? — спитав я його угорською. «Так, — відповів він, — бо я закарпатець Іван Рознійчук із Требушан». Ось так я познайомився з талановитим закарпатським письменником, якого знають під псевдонімом Марко Бараболя. Разом із ним 1944-го потрапили у румунський полон…»

Румунське командування передало угорських полонених до радянського табору, де були угорці, німці, хорвати. Оскільки Степан Стойко володів російською, угорською, чеською й частково німецькою мовами, то його призначили перекладачем у бригаду полонених, яка відбудовувала зруйновані угорськими військами ужоцький, верецький, ябунівський тунелі та мости до них.

1949-го Степан Стойко закінчив лісогосподарський факультет Львівського сільськогосподарського інституту. Його призначили інженером лісового господарства Ужгородського держлісгоспу. Він став першим на Закарпатті інженером із радянським дипломом.

На початку 1950-х до Закарпатського краю приїхав віце-президент АН УРСР академік Петро Погребняк — унікальна особистість у природничій науці. Він досліджував стан і ресурси тутешніх лісових масивів. Оцінивши знання та старанність молодого інженера-лісовода Стойка, який йому допомагав у роботі, він заохотив Степана до навчання в аспірантурі Інституту лісу АН УРСР, захисту кандидатської, а згодом і докторської дисертацій, присвячених вивченню стану дібров Закарпаття і розробленню шляхів підвищення їхньої продуктивності.

Професор Степан Михайлович Стойко — почесний доктор Зволенського технічного університету і Львівського університету безпеки життєдіяльності, дійсний член Лісівничої академії наук України, почесний член Українського ботанічного товариства і Наукового товариства імені Т. Шевченка, лауреат Державної премії в галузі науки й техніки. У нього багато відзнак від провідних вищих навчальних закладів світу.

Сьогодні його як ученого найбільше тривожать негативні процеси в біосфері. «На жаль, поки що не всі усвідомлюють екологічну небезпеку, — говорить Степан Михайлович. — Свої наукові пошуки я присвячую збереженню і відтворенню екологічного балансу, зокрема в Карпатах. Один із шляхів до цього — створення національних природних парків, заповідників, інших об’єктів природного заповідного фонду. Вже існують Ужгородський, Синевирський, Карпатський національні природні парки, а також Карпатський біосферний заповідник. Створено Міждержавний польсько-словацько-український біосферний резерват «Східні Карпати». Збереження потребує і наша етнокультурна спадщина. Дуже бажано створити гуцульські етнографічні заповідники в Рахові та Ясінях, а також Ужанський лемківський етнографічний заповідник. Наша безцінна спадщина — рідна природа і давні традиції — є невід’ємним складником поняття Батьківщина».