• З літопису наших днів

Чи можливо «відчепити» музей від «поїзда»?

Зенон МИХЛИК.

Хмельницька область.

Хмельницька облрада вирішила провести громадське обговорення стосовно зміни назви і напряму діяльності свого комунального закладу — «Обласного літературно-меморіального музею М. Островського». Пропонується надати йому профіль історичного та перейменувати. Наприклад,
на «Музей пропаганди в Україні 1917-1991 рр.».

_{Міфи не вічні}

ЦЕ НЕ ПЕРША спроба сформулювати концепції функціонування цього закладу, який дехто вважає «брендом» Шепетівки, в «декомунізаційних» умовах. Зокрема, кілька місяців тому в місті про це говорили (з участю представників громадськості) працівники Міністерства культури, профільного управління облдержадміністрації, музейники з Хмельниччини і Львова, автор унікального оформлення музею — народний художник України Анатолій Гайдамака.

Суть тієї концепції виклала директорка закладу Наталія Никонова: «Поширення знань про правдиву, вільну від міфів і стереотипів історію України та краю ХХ століття». І зазначила, що працівники музею проводять опитування серед містян. Під час останнього було анкетовано 132 особи. На це присутній «від громадськості» чоловік заходився звинувачувати: «Ви цією меншістю хочете нав’язати думку? Нас 30 тисяч у місті! Побудуйте собі музей незалежної України. Націоналістичний, який хочете… А цього не трогайте! Історію не зміниш».

Після цього покинув залу, сердито грюкнувши дверима. Навряд чи він представляв більшість місцевої громади. Скоріше — вже призабуту «парт’ячейку», що увірувала: лише та історія, яку вона сповідує, єдино правдива.

Але ж є і та, яку «ячейки» старанно приховували од людей. Мало хто в краї чув, скажімо, про «волинку» — селянське повстання, яке взимку 1930-го сколихнуло всю Україну. Нині годилося б ушанувати його 90-річчя бодай на регіональному рівні, розповісти про нього не лише у музеї, а й у громадах.

_{«Гей, на Москву через Онацьківці!..»}

ЯК СВІДЧАТЬ розсекречені архівні джерела, ще восени 1929 року з Москви, Ленінграда та інших російських міст в Україну почали прибувати робітники, яким більшовицька партія доручила «розкуркулити» селян і загнати у колгоспи. Найрішучіша фаза «ліквідації куркулів як класу» припала на лютий 1930-го — з України почали масово виселяти тямковитих господарів. Спротив, який вчинило село «диктатурі пролетаріату», дістав назву «волинка». ДПУ УСРР мусило розгорнути справжню військову операцію, до якої долучили сформовані на місцях особливі загони озброєних партійців і комсомольців.

Шепетівський окружком комсомолу виявив ще й додаткову ініціативу: закликав свій «свідомий» актив до «повної ліквідації релігійних забобонів, повного витіснення релігійних свят, ліквідації церков». Це гідно оцінили старші «товариші» — таке ж рішення ухвалив і окружком КП(б)У.

У Плужному вибухнуло повстання. «Не чіпайте церков!», «Геть колективізацію!», «Геть радянську владу!», — вимагав місцевий люд. Заворушення охопили села іще 13 районів округи. Скрізь розігнали сільські ради, розібрали усуспільнений інвентар і посівне зерно. Стихійні виступи відбулись у селах Ганнопільського, Заславського, Судилківського районів, перекинулись на Бердичівську округу.

У Кузьминцях Теофіпольського району повстанці створили загін чисельністю близько 200 осіб, який також рейдував у сусідньому Антонінському районі. Клекотав народний гнів і в Кустівцях Полонського району Шепетівської округи. Переповідають, тамтешній селянський отаман Семен Ткачук скомандував загону із кількох сотень вершників, озброєних вилами, сокирами та кийками: «Гей, на Москву через Онацьківці (село в Полонському районі. — Авт.), бо там нам підтримка буде!»

Розправу над селянами-«контрреволюціонерами» особисто очолив глава чекістів в Україні Всеволод Балицький — наприкінці лютого прибув до Шепетівки і кинув проти повсталих подолян війська. Промовистий факт: для придушення збройного повстання в селі Михайлівка Дунаєвецького району довелося вислати полк кінноти й артилерію.

Уже 10 березня 1930 року Балицький доповідав у ЦК КП(б) Косіору, що в повсталих селах «настав перелом». Під час буремних подій було вбито й поранено майже півсотні подільських хліборобів, понад 2 тисячі засудили до великих строків ув’язнення або заслання.

Охопила «волинка» й села Тульчинської, Дніпропетровської, Сумської, Старобільської, Одеської округ… Боролися як могли. Скажімо, в селі Кругле Сватівського району на Луганщині зорганізувався жіночий загін, озброєний здебільшого… звичайними праниками. Отож і назву прибрав собі дещо грізну — «Праникова хмара».

Повстання більшовики «гасили» за допомоги війська. Вирішальним же інструментом у придушенні народного спротиву більшовицькому режиму в Україні став Голодомор 1932—1933 років.

_{I досі мчить той «поїзд»?}

ГАННА Світлична якось присвятила Миколі Хвильовому кілька віршованих рядків, у яких ідеться, що письменник «збронзовілим» ідолам «гімни пристрасно співав», а вони ним «колії мостили, по котрих поїзд комунізму мчав».

Пізно збагнув це Хвильовий. Коли навесні 1933-го на власні очі побачив жахіття голодомору в полтавських селах, ілюзії щодо світлого майбутнього України розвіялись остаточно — наклав на себе руки.

У той час Микола Островський довершував книжку «Як гартувалася сталь». Першу частину надрукував 1932 року, друга, дописана влітку 1933-го, побачила світ у 1934-му. Створений у роки Голодомору твір, посередній з огляду на його художню цінність, багато десятиліть був зна­ряд­дям іде­оло­гіч­ного впли­ву. Сам же автор наприкінці життя, безсилий і майже нерухомий, жалівся у своїх спогадах, що кожного разу, коли приїжджала якась делегація, його перевдягали у військову форму і робили з нього «мавпочку»…

…Поза сумнівом, музей у Шепетівці потрібний. А от із символом, чи пак — брендом, ще треба визначитись.

P. S. У Шепетівці підбили підсумки громадського обговорення щодо зміни назви комунального закладу: більшість висловилася за те, щоб його перейменувати на «Музей пропаганди». Представники Українського інституту національної пам’яті, Українського центру розвитку музейної справи і Українського комітету Міжнародної Ради Музеїв заперечень не мали.

Днями на позачерговій сесії Хмельницької обласної ради депутати, котрі наприкінці минулого року ухвалили рішення про громадське обговорення, поставили крапку у цьому «дражливому» питанні: відтепер декомунізований заклад називається «Музей пропаганди».