• За лаштунками подій

«Зрада» скасовується чи відтерміновується?

Михайло ГУБАШ.

Зазвичай після кожного засідання Тристоронньої контактної групи (ТКГ), які відбуваються у Мінську, у ЗМІ з’являлася відповідна офіційна інформація. Так тривало роками. Але — не останнього разу, хоча до переговорів із питань врегулювання ситуації на Донбасі була прикута особлива увага. Ні у день перемовин, ані наступної доби такої інформації не було надано. Що ж там такого сталося?

САМЕ у день засідання ТКГ, 25 березня, у Мінську мали офіційно підписати рішення про створення так званої Консультативної ради при політичній підгрупі ТКГ. Тієї самої скандальної ради, у якій переговорними сторонами вперше повинні були стати тільки делегації України та представників ОРДЛО, а Росія перетворювалася на спостерігача.

Таку формулу напрацювали на попередньому засіданні 11 березня. Її своїм підписом і словом «Согласен» «освятив» керівник Офісу президента України Андрій Єрмак. За що і дістав величезну порцію критики і словесних стусанів від представників активної громадськості і проукраїнської політичної опозиції. Вони відразу ж записали Єрмака до числа зрадників і провідників ідей Путіна, спрямованих на підкорення норовливої України. Причому дісталося йому не тільки від порошенківської «Євросолідарності», а й від рідної фракції «Слуга народу», шість десятків членів якої фактично приєдналися до звинувачень посланця Зеленського у зраді.

Відповідно довелося йому виправдовуватися. Мовляв, не так зрозуміли — йдеться не про легалізацію бойовиків «Л/ДНР» і зняття відповідальності за агресію з РФ, а про залучення до переговорів проукраїнськи налаштованих представників ОРДЛО і внутрішніх переселенців. А вже пізніше запевняв, що жодних перемовин із «терористами й сепаратистами» не буде.

Проте ніякими роз’ясненнями і поясненнями неможливо виправдати суть небезпечної для державності України попередньої домовленості про створення «Координаційної ради» (КР). Тож на наступному засіданні ТКГ офіційний Київ мусив маневрувати. В умовах пандемії зустріч провели у режимі відеоконференції. Переговори виявилися виснажливими. Вони тривали аж три дні — з 24-го по 26 березня. В результаті українська сторона не дала згоди на створення КР у попередньо погодженому форматі й запропонувала росіянам продовжити консультації з цього приводу.

«Зради» не сталося. Але й перемоги — також. Незадоволені провалом головного для них питання, переговорники як з боку Росії, так і з боку псевдореспублік фактично заблокували досягнення домовленості з будь-яких інших питань порядку денного. Тож не вдалося просунутися вперед ні щодо нового обміну незаконно утримуваними особами, ні щодо відкриття додаткових пунктів пропуску, ні щодо нових ділянок розведення. І якщо стосовно останнього Україні нема за чим журитися (це Росія хоче повного розведення вздовж усієї лінії розмежування, що призвело б до остаточного замороження конфлікту), то пункт про обмін полоненими для нас є досить болючим. І для суспільства, особливо рідних тих людей, які досі в полоні, й особисто для Володимира Зеленського та його ординарця Єрмака. Недарма ж останній днями заявив, що проблема обміну ось-ось (протягом тижня-півтора) має бути розв’язана.

Тут питань нема. Крім одного: якою ціною? За рахунок яких поступок з боку України РФ погодиться на обмін бранцями цього разу? Досвід попередніх подібних гуманітарних акцій свідчить, що вони не були, м’яко кажучи, рівноцінними для обох сторін.

Що ж робити, якщо й надалі країна-агресор разом зі своїми ставлениками на Донбасі займатимуть абсолютно неконструктивну позицію, примушуючи таким чином Україну до односторонніх поступок, як це майже сталося зі створенням Консультативної ради? Мовляв, це саме українському Президенту потрібно якнайшвидше досягати миру й повертати окуповану частину Донбасу, бо він це обіцяв виборцям. А нам, росіянам, поспішати нема куди, тож будемо поступово «дотискати».

Неначе передбачаючи таку поведінку Кремля (втім, вона є очевидною для будь-кого), Зеленський нещодавно визначив для Путіна дедлайн (остаточний термін) щодо війни на Донбасі. В інтерв’ю британській газеті The Guardian він заявив, що може домовитися про угоду з Путіним, щоб покласти край війні в Україні: «Час іде... Уряд може витратити один рік на угоду. Тоді це має бути реалізовано. Більше не можна». І уточнив, що річний термін обчислюється від першого саміту «нормандської четвірки», який відбувся торік у грудні.

«Я не витрачатиму п’ять років, які мені дали українці, на роботу в Мінську. Я не буду цього робити», — наголосив він, додавши, що є «два або три плани» подальших дій після виходу України з переговорів. Але подробиці розповісти відмовився.

От і думай-гадай: чи справді в українського Президента є такі варіанти, чи він вчиться у свого російського колеги блефувати і шантажувати?

Ну, добре, вийде Зеленський із переговорів, а далі що? Крим і Донбас повернуться в Україну? Чи як? Ото ж бо й воно. Ще запитання: якщо ці «два або три плани» є корисними для України, то який тоді сенс очікувати цілий рік? А якщо не корисні, то для чого про них узагалі згадувати? Теж не зрозуміло. Чи вся ця риторика є звичайнісіньким «бла-бла-бла»: коли нема що сказати по суті, кажеш абищо, й нехай ламають собі голови, що ти мав на увазі. Ну що ще можна припустити?

Втім, деякі лихослови не виключають імовірності, що це не Зеленський призначив Путіну остаточний термін для завершення війни на Донбасі, а навпаки. Мовляв, під тиском економічних негараздів, стрімкого здешевлення нафти й міжнародних санкцій Росія вже не чіплятиметься за валізу без ручки, тобто окуповані нею території ОРДЛО, а поверне їх Україні. Але, зрозуміло, не задешево, а за найвищу ціну. Тут основним є те, щоб ця ціна не виявилася для України фатальною.