• Слава України

«Народ шукає в геніях себе»

Володимир БУРБАН.

У березні вшановуємо дві знакові дати — 395-ті роковини Марії Гордіївни Чурай і 90-річний ювілей Ліни Василівни Костенко, віддалених у часі трьома століттями, але поєднаних однією поетичною лінією.

ДОКУМЕНТАЛЬНИХ підтверджень дати народження напівлегендарної Марусі Чурай немає, але прийнято вважати, що це сталося у березні 1625 року.

Отже, обидві вони — Маруся Чурай і Ліна Костенко — благословилися одним астральним знаком, який дарував їм живу імпульсивну уяву, любов до природи й мистецтва, високу насолоду музикою. Народжені під цим знаком чесні й прямодушні, але не підозрюють нечесності й зрадливості в інших. Від чого важко страждають…

Марія Гордіївна Чурай (прізвище воістину козацьке, від слова «чура» — джура) народилася у сім’ї пол-тавського урядника охочекомонного (добровільного кінного) полку, січовика Гордія Чурая, якому поляки у Варшаві відтяли голову.

Маючи дар поетичної імпровізації, чудовий голос, веселу вдачу, гострий розум, була ще й писаною красунею.

Ось як зобразив її зовнішність письменник і журналіст О.Шкляревський, який бачив у Г.Квітки-Основ’яненка портрет піснетворки, що не зберігся:

«Маруся була справжня красуня і в суто малоросійському стилі: дрібненькая (тобто невелика на зріст, трохи худорлявенька, мініатюрно складена), струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою білою, вишитою сорочкою бюстиком, з крихітними ручками і ніженьками, з привітним виразом ласкавого матового кольору засмаглого личка, на якому виступав рум’янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями. Голівку дівчини покривало розкішне, чорне, як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритими, мов червоний мак, рожевими губками…»

Маруся щиро покохала Гриця Бобренка, красеня, але слабкодухого, безвольного, що на догоду матері зневажив своє кохання, засватавши багачку. Зраджена, вільно чи не вільно, достеменно не відомо, отруїла коханого (кажуть, що цикуту вона приготувала для себе, у будь-якому разі трагедія сталася). Звинувачену у смертовбивстві присудили до страти, повели на ешафот. Тим часом закоханий у Марусю козак Іван Іскра помчав до Богдана Хмельницького і привіз гетьманський указ, яким дівчину було помилувано — на знак пошани до мученика-батька та заради її пісень во славу козацьку.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава,

Її піснями плакала Полтава.

Що нам потрібно було на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

Безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

Що клекотів у наших хорогвах.

Ці рядки з роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко якнайповніше окреслюють особистість легендарної піснетворки, авторки таких безсмертних шедеврів, як «Засвіт встали козаченьки», «Ой не ходи, Грицю», «Віють вітри, віють буйні», «В кінці греблі шумлять верби», «Летить галка через балку», «Котилися вози з гори» та ряд інших. Зрештою, і сьогодні, за браком історичних документів, точного і повного переліку пісень, належних Марусі Чурай, немає.

Роман Ліни Костенко не історичне дослідження. Але він своєю художньою силою утвердив у нашій свідомості впевненість в історичній реальності «дівчини з легенди».

Високого трагізму поезія Ліни Костенко сягнула у віршованому романі «Берестечко», присвяченому одній із найбільших трагедій в історії українського народу. Поразка поблизу Берестечка зойком озивається в наших серцях і сьогодні, у лихолітті чорної путінської навали:

Розп’ято нас між заходом і сходом,

Що не орел — печінку нам довбе.

Зласкався, доле, над моїм народом,

щоб він не дався знівечить себе!

Почуття болю переростає у хльосткий сарказм — ніколи, здається, поетеса не була така люто іскрометна: «Бува народ маленький, а — великий. А ми давно розбовтані багном». Це не самокатування, а заклик до самоочищення.

За що ми любимо Ліну Костенко?

Не тільки за святе пошанування України, відчайдушний патріотизм, а й за глибокий ліризм, ніжність, всехвальну любов. І досі бринить у душі ще з далеких літ:

Того закоханого струму,

Тієї радості і суму,

Чаклунства дивного того.

Завмерти, слухати, не дихать...

«Гармонія крізь тугу дисонансів» — так охарактеризувала поетеса суть своїх творчих пошуків. Ліна Василівна, сказати б, найфілософічніша серед літераторів, вона торкається найпотаємніших струн душі й серця, створивши свою окремішню поетичну планету, сповнену смутку і радощів життя.

Не раз їй було важко. Аж на 16 років її слово опинилося під суворою забороною. Так чи інакше допікали заздрісники й лихочвари, літературні донощики.

Дзижчать і жалять міріади версій.

Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.

Я знаю: слабкість — це одна з диверсій.

А я ще в диверсантах не була.

…Афористичну добірку «Інкрустації» Ліна Василівна завершує глибокою філософемою: «Народ шукає в геніях себе».

І, слава Богу, знаходить — зокрема, в геніальному набутку піснетворки Марусі Чурай і поетеси на всі часи Ліни Костенко.