• Не можу мовчати!

Земля, як і сонце, належить усім

_{Чи «Слуги народу» вважають інакше?}

Вітольд ФОКІН,

прем’єр-міністр України
у 1991-1992 рр., спеціально для «Сільських вістей».

Зустріч, на яку три роки чекали мільйони людей (одні з надією, інші — з роздратуванням), відбулася. Наприкінці минулого року, а якщо бути точним, то 9 грудня, В. Зеленський і В. Путін обмінялися рукостисканням і подивилися один одному в очі.

Як і слід було очікувати, підсумки переговорів оцінюються по-різному: одні їх схвалюють, вважаючи успішними, інші хапаються за голову, кажуть про катастрофу; дехто не проти назвати Зеленського молодцем, але є й ті, хто звинувачує його у… зраді.

Істину ж треба шукати між крайніми точками зору.

ОДНАК приводу для ейфорії немає. Позначені лише шляхи досягнення миру, але не сам мир. Як і раніше, не вщухають постріли, розведення військ зупинене. Як і раніше, гинуть українці і з одного, і з іншого боків. Значить, немає ще підстав називати Президента України молодцем, хоча і «зрадником» вважати несправедливо.

20 років, найкращих у моєму житті, я провів, працюючи на шахтах Донбасу. Тому з упевненістю можу сказати, що головну його цінність становлять не вугілля і метал, не пшениця твердих сортів, не стирол і азотні добрива і не знаменита троїцька цибуля.

Основне багатство краю — люди. Вони вміють працювати і бунтувати, гриміти касками об асфальт і цілодобово не залишати забій, коли країні потрібне вугіллячко…

У моєму розумінні Донбас був, є і буде найважливішим регіоном країни, маховиком української індустрії, заслуженим ветераном, який понад три століття вірою і правдою служив державі.

А що ж тепер? Тепер, як приклад чорної невдячності, «відставний» чиновник, який іменує себе дипломатом, цілком серйозно пропонує відгородитися від Донбасу потужною стіною і перетворити його на Дике поле.

Ще не зарубцювалася рана від втрати Криму, а тепер відмовитися ще й від Донбасу? Перетворити Україну на аграрно-сировинний додаток Європи і світу? Так може міркувати тільки ворог.

Європейські стандарти хороші, цінності спокусливі, але створювати їх потрібно вдома, а не прагнути до Євросоюзу зі своїми болячками і бідністю. Хто на нас там чекає? Та й сама Європа, не виключено, вже на ладан дихає. Так званий «брекзит», або вихід Великої Британії з ЄС, — тільки початок.

Потрібно наводити лад у власній країні. Відмова від Донбасу може стати першим фатальним кроком до розпаду України за югославським сценарієм. Донбас треба рятувати!

Будемо відверті, нинішній владі знайти розумний вихід із ситуації не під силу — «не по Савці свитка». Виносити проблему потрібно на вищий, міжнародний рівень, і для початку слід припинити розмови про створення на територіях Донецької та Луганської областей резервацій.

Зіграла б важливу роль і міжнародна конференція, проведена з ініціативи і під егідою ООН. За її результатами могли б бути створені організації, під юрисдикцією яких потрібно запустити в дію фонд фінансування проєктно-конструкторських робіт і соціально-економічних програм відродження Донбасу.

В Україні треба невідкладно створити міжвідомчий орган із широкими повноваженнями, на якому лежала б відповідальність за відновлення шламових відстійників і очисних споруд, а також контроль за кількістю і якістю шахтної води, що скидається в річки регіону.

Очолити цей орган повинен професіонал із правами першого заступника прем’єр-міністра. Масштаби і важливість майбутньої роботи вимагають від влади України глибоких знань, досвіду, відповідальності перед суспільством і, може, насамперед чесності, відданості державі. Таких людей у складі уряду О. Гончарука я не бачу. Чи здатен Кабмін, очолюваний, за власним зізнанням, профаном (в економіці, бо за освітою — юрист. — Ред.), впоратися з такою роботою? Ні, звичайно.

Днями до мене підійшов нестарий, інтелігентний на вигляд чоловік і запитує:

— Даруйте, знаю, хто ви. Дозвольте спитати?..

— Прошу.

— Тільки по щирості. За кого ви голосували на виборах Президента?

Не вагаючись, кажу:

— За Зеленського.

— Так само, як і я. Зізнайтеся: а нині вам соромно?

— А чому має бути соромно? Зеленський виконав свою історичну місію — допоміг народу позбутися набридлого режиму.

— А що змінилося, кого він посадив до зали під куполом? Злочинців, ґвалтівників, повій, збоченців, розпусників та рекетирів…

Він міцно тримав мене за плечі:

— Ви, мабуть, думаєте, що я провокатор? Даремно! Я не з таких…

Звільнивши руку, я став відходити. Він наздогнав.

— Уся робота уряду спрямована лиш на те, щоб хоч якось напаскудити Україні. А вивезти 40 дармоїдів на прогулянку до Давоса за наші гроші — хіба не блюзнірство?

Я не став продовжувати розмову і пішов. Весь день думаючи над словами незнайомця, дійшов висновку: а він не так уже неправий.

За дев’ять місяців нічого не змінилося на краще. Непристойний лепет про зростання ВВП на 40%, загравання і з грішними, і з праведними, принизливі ляпи в зовнішній політиці, манія величності, жодної виконаної обіцянки…

Зовсім не піддається розумінню рішення віддати бюджетоутворювальні галузі німцям і грузинам. Пробачити Прем’єру, людині недієздатній, глузування, не «віддубасити» за спробу «впарити липу», пояснюючи, що відмивання брудних грошей за рахунок валютних інтервенцій на міжбанківській біржі зміцнює гривню?! Але найобурливіше те, що Глава держави (!), замість того щоб одягнути на шахраїв кайданки, як це робиться у всьому світі за відмивання грошей, наказав знайти тих, хто організував прослуховування, тобто покарати не злочинців, а викривачів. Нонсенс!

У народі кажуть: якщо Бог хоче покарати людину, він позбавляє її розуму. Але чи може Творець позбавити розуму цілий народ? Мільйони людей?..

Виявляється, може! Інакше як пояснити, чому нахабна агресивна меншість нав’язує свою волю аморфній, інфантильній більшості?

Одвічне запитання: «Ми дурні, бо бідні, чи, може, бідні через те, що дурні?». Коли нарешті прокинеться самоповага і самосвідомість українського громадянського суспільства?

Коли настане розуміння того, що фанатичний націоналізм — такий же шлях у нікуди, як і добровільно-примусовий інтернаціоналізм? Що ще потрібно зробити з нашим народом, щоб він згадав свої права і закони, що визнають його єдиним суб’єктом влади, яку не можуть узурпувати ні держава, ні приватний капітал?

Нас уже зробили найбіднішими в Європі, але «попереду планети всієї» за кількістю олігархів на душу населення. Забрали безкоштовну медицину, освіту, пристойне харчування школярів, пересварили з усіма сусідніми країнами, виставляють на посміховисько в очах світової громадськості за постійні дипломатичні «ляпи». Україна вимирає, щорічно втрачаючи сотні тисяч своїх громадян. Зберігаються недоторканими тільки амбіції і чванство.

Нині влада зазіхає на святе, останнє, що залишилося від спадщини попередніх поколінь, — землю. У країні править політична партія «Слуга народу». Як правило, в назву політичної сили вкладається розуміння поставлених цілей і, власне, її суть. Загляньте в тлумачний словник і прочитайте, що слуга — це людина для особистих послуг і виконання доручень, готова виконати будь-яке бажання або волю пана.

Хто ж у нашій країні господар? Згідно з Конституцією, народ України. А хто за майже 30 років незалежності, який із шести президентів хоч раз поцікавився думкою народу? А народ України не запитали, навіть одягаючи задушливе ярмо лихварського капіталу МВФ, залишилася тільки ідея позбавити народ останнього — його землі.

Вправно проведений поділ українців на «східняків» і «западенців» позбавляє народ України єдності, яка так необхідна нині для захисту від посягань на нашу землю нащадків «митарів та лихварів», яких Христос вигнав із храму!

Як же прикро усвідомлювати, що Україна протягом більш ніж півтори тисячі років не змогла надовго зберегти свою державність!

Але весь цей час, як би нас не називали — малоросами, гречкосіями, схизматами або хохлами — народ наш жив на своїй землі, Україна залишалася Україною, незмінною була національна ідея: бути господарем на своїй землі. Тепер і цю мрію хочуть відібрати. І не агресори, окупанти, завойовники, а люди, яких наша земля вигодувала, дала освіту і які за її доброту материнську платять чорною невдячністю. Роблять це грубо, затикаючи всім рота, придушуючи будь-який протест, фальсифікуючи документи, чинять, як змовники, не вдаючись до жодних пояснень.

Кожен президент під присягою обіцяв бути гарантом дотримання демократичних принципів управління держави, визнаючи виняткове право народу бути власником землі та її природних ресурсів. Не став винятком і В. Зеленський, якому довірили свою долю 73% виборців. А тепер політичний конгломерат, назвавшись «слугою народу», збирається «штовхнути» з молотка нашу землю тим, чиї предки не могли нею заволодіти — ні силою зброї, ні хитрістю і підступністю, ні за великі гроші.

Щось подібне, хоч і в менших масштабах, уже було. Після Першої світової та громадянської війн територія Кримського півострова являла собою суцільні руїни. Міста і селища зруйновані і розграбовані, виноградники і сади вирубані, населення голодувало. Коштів на відбудову народного господарства та створення нормальних умов життя молода держава не мала…

Цим і скористалися заокеанські «благодійники», запропонувавши щорічну допомогу в розмірі 1,5 млн доларів. Умовою угоди було створення на півострові єврейської автономної республіки в складі РРФСР. До 1936 року Росія отримала 20 млн доларів, а банк «Агро-Джойнт» зажадав і отримав 375 тис. га землі і випустив акції, викуплені американцями, серед яких були найвпливовіші на той час люди — президенти Рузвельт і Гувер, фінансові ділки Рокфеллер і Маршалл, генерал Макартур, інші подібного калібру любителі чужого. Криму судилася доля 51-го штату США.

Це викликало обурення у народу Криму, більшість якого становили татари, почалися протести. Проєкт, названий «Кримською Каліфорнією», був денонсований і на певний час забутий.

Однак у грудні 1943 року на Тегеранській конференції союзників президент США заявив, що існує ймовірність припинення постачань за ленд-лізом, якщо його не реанімують. Однак він не ризикнув виконати свої погрози: вже було ясно, хто в цій війні стане переможцем. А Рузвельт був людиною мудрою.

Зазіхання на Крим поновилося вже після смерті Сталіна: США зажадали або повернутися до питання створення єврейської (тепер уже союзної) республіки, або повернути борг із повною індексацією позики за новим курсом.

Хрущов терміново вилетів у Крим і після довгих умовлянь домігся згоди прийняти Крим під юрисдикцію України — держави, яка була однією з засновниць ООН.

Знову до наших часів. Хтозна, навіщо до Києва завітав пан Нетаньяху на зорі президентського терміну В. Зеленського і про що вони говорили віч-на-віч. Коли немає ніякої інформації, виникають припущення і чутки.

Два запитання, які і досі ще залишаються без відповіді.

Чому після візиту ізраїльського прем’єра так жваво заметушилися «слуги», безпардонно викручуючи руки парламентарям, примушуючи прийняти хоча б у першому читанні абсолютно не підготовлений, суперечливий законопроєкт?

На підставі чого Президент В. Зеленський заявляє про те, що ринок землі почне працювати вже нинішнього року?

Нестачі в припущеннях немає. Кажуть, що багато мільярдів готові заплатити за нашу землю китайці, а МВФ узагалі припиняє наступного року співпрацю з Україною, і тоді платити за відсотками буде нічим, окрім як грошима, вирученими від продажу землі, тобто вона піде задарма. Інакше — «дефолт»! Яке страшне слово, хоча містить воно простий, навіть побутовий принцип: «Кому я винен — ​​усім прощаю».

Кому і чим загрожує дефолт? По-перше, банкрутство відображає дійсний фінансовий стан держави, який довго приховували від народу, змінюючи один одного, п’ять президентів. По-друге, чого можна було чекати від уряду країни, де корупція доїдає останні крихти економіки, а олігархи і присталі до них «слуги народу» годують у Давосі устрицями і українським борщем найбагатших людей планети?..

Мені невідомі причини, що спонукали на короткий час відкласти голосування щодо «ринку землі», хоча необхідну кількість голосів «ЗЕ» вже набрано. Моя версія така: В. Зеленський зрозумів, що затія провальна.

Нікому не дано право по-своєму тлумачити Конституцію України і спотворювати її суть. Той, хто це зробить, скоїть злочин і понесе заслужене покарання. Стаття 13-та Основного закону України проголошує: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України ... є об’єктами права власності Українського народу».

Завважу: народу в цілому, а не окремо взятої фізичної або юридичної особи! Як сонце — належить усім, але нікому окремо. Народ і тільки народ має право розпоряджатися своїм майном, і ніхто в цьому питанні не може виступати від імені народу, а тим більше такий корумпований уряд, як нинішній.

Земельна реформа необхідна, але її готувати і проводити повинні чесні добропорядні патріотично налаштовані професіонали, а не випадково зібрані люди, які назвали себе «слугами народу» і присвоїли статус «священних корів».

Не зайве згадати народний же виховний прийом: недбайливого слугу або крадія-холопа хазяїн може відшмагати на конюшні. Щоб до цього способу напоумлення не вдаватись, потрібно невідкладно створити групу професіоналів — юристів і аграрників — і підготувати законопроєкт про референдум, ухвалити його і відразу ж призначити дату проведення волевиявлення. Будь-які інші пропозиції щодо створення ринку землі слід рішуче припиняти незалежно від персоналій.

Зрозуміло, що давати поради набагато простіше, ніж їх дотримуватися. Але, як то кажуть, «взявся за гуж — не кажи, що не дуж». Президенту можна поспівчувати, але не можна з нього знімати відповідальність. Він ішов на вибори добровільно і повинен був розуміти, що у нього немає однодумців, а товариші по чарці на роль державних чиновників не підходять.

У шостого президента України є унікальна можливість виправдати звання народного президента, повернути втрачену довіру людей, призначивши на весну поточного року Всеукраїнський референдум, а за час, що залишився, підготувати всі необхідні матеріали, встановити науково і економічно обґрунтований ліміт на купівлю землі, перевірити показники кадастрової оцінки, створити державний земельний банк із широкими повноваженнями щодо іпотеки. Необхідність земельної реформи безсумнівна, але тільки не шляхом рейдерства. Не можна миритися з тим, що наша країна з прекрасними природно-кліматичними умовами і неперевершеними за родючістю чорноземами посідає останнє в Європі місце за рівнем життя.

…Олександра ІІ Романова, який останнім у Європі звільнив селян від кріпацької повинності, народ назвав «визволителем». Неважко здогадатися, як назвуть люди президента, який, не дай Бог, затіє розпродаж землі, приголубленої руками українських хліборобів за століття існування.

І було б дуже правильно і чесно стосовно народу на кожному прикордонному стовпі закріпити табличку з попередженням українською, англійською, російською та іншими мовами «Не продається!».

Про автора

Фокін Вітольд Павлович (нар. 25 жовтня 1932 р., с. Новомиколаївка, тодішня Дніпропетровська область, УСРР) — український радянський державний діяч, Прем’єр-міністр України. Уряд Вітольда Фокіна — перший Кабінет міністрів України (незалежної УРСР), що діяв з квітня 1991 р. по жовтень 1992 р.

Депутат Верховної Ради УРСР 10—11-го скликань. Народний депутат України 1-го скликання (у 1991—1994 роках). Член Ревізійної комісії КПУ в 1976—1981 роках. Член ЦК КПУ в 1981—1991 роках. Депутат Верховної Ради СРСР 11-го скликання (у 1988—1989 роках). Народний депутат СРСР у 1989—1991 роках. Кандидат технічних наук, професор. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.

В. П. Фокін зробив віршований переказ-переклад поеми О. С. Пушкіна «Руслан і Людмила» (вийшла у харківському видавництві «Фоліо»).

Мал. А. Василенка.