Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

• Проза

Лялька

_{Оповідання}

Ольга ПРУДІУС.

Вінницька область.

Авторка книжок віршів «Дотик душі» (2007), «Розмова з серцем» (2009), «Свет Истины» (2010, рос. мовою), «Просто вірші» (2017), «Калинове намисто» (2019), а також збірок малої прози «Батькове тепло» (2009), «Я буду для Вас» (2017).

Не обмежується у своїй творчості лише написанням віршів і оповідань. З 2013 року займається вивченням і виготовленням найдавніших символів, які єднають культуру і традиції, а саме: виготовляє ляльки-мотанки. Створила книгу-альбом «У ляльці-мотанці — душа народу».

ЖІНКА стояла на колінах. По щоках її тихо та повільно котилися сльози, а в очах стільки болю і смутку, що годі й казати. Таке буває, коли людина втрачає щось із найдорожчого, втрачає або неминуче повинна розлучитись із чимось таким, що житиме в її споминах спалахами далеких років дитинства, бо ж усі ми відти родом.

…Вона щось говорила до дуба, але не словами, а душею. Дуб затих, пригіркло й важко дихала його кора. Стояв дуб, все його єство відчувало неминучість розставання. Він теж гостро відчував свою спорідненість із нею, з їхніми спільними ранками, з теплими дощами і свіжими росами, з ранковими рум’янцями на обрії та срібним зблиском роси.

Як то він буде вживатися з новими хазяями? Як то йому буде без їхніх розмов, хто тулитиметься до нього й розповідатиме лише про своє?..

Хруснула і відламалась гілка, впала до ніг. То відламалось щось їхнє з дубом, що живило їх, а тепер воно стікало краплями: чи то дубових сліз, чи то болю. Вона нахилилась і поцілувала свою землю, щоб ніхто не бачив, тільки вона і дуб. Повільно піднялась, підійшла ближче, обійнялись. То був столітній красень, кремезний, гіллястий. Він знав і любив цю жінку від самого її народження. В спекотні дні був родинним прихистком, а зимою можна було милуватися його величчю, коли все гілля вкривалося пухнастим снігом. Це робило його неповторним: хоч картини малюй!

Але сьогодні вони обоє сумують і обоє плачуть: вона — за втраченим і одлетілим, він — за тією невимушеною щирістю, яку йому вже ніхто не подарує так, як вона. То правда, вона звідувала йому багато що. Та те, що звідувала вона йому сьогодні, його особливо хвилювало. Дуб через своє хвилювання почав протестувати, скрипіти. Вона це знала напевно. Колись, ще у дитинстві, батько її розповідав під цим дубом, що дерева теж мають душу, що вони здатні розуміти людей, зцілювати їх. Та від її болю ніхто не зцілить, останній житиме з нею завжди.

То був останній день, коли вона була на батьківському подвір’ї, вона прощалася не лише з дубом, а з усім, що живило і зігрівало її душу. Тепер це чуже: і город, і хата, і криниця, і річка, і поле за річкою. То більше не її. Тут будуть жити інші. Мама їй колись казала, що то не людина керує долею, а доля людиною. Її доля скерувала ось так…

Жінка щось пригортала до грудей. Вона так довго її шукала і зрештою вже втратила надію, що знайде, та, бач, доля все-таки усміхнулась до неї, вона її знайшла. З глибокою тихою покірною щирістю жінка щось їй шепотіла. Це шматочок її дитинства, це витісняло усі приємності з сьогоднішньої повсякденності, бо в її дитинстві не існувало такого місця, яке було б нецікаве і несвітле. В руках вона тримала те, що доносило до її відчуттів відлуння світу її дитинства. Її огорнуло цим безцінним царським багатством, цією скарбницею спогадів. Зверталась до нього подумки. Спробувала викликати з пам’яті цього великого часу все, що забулося, і … відшукала себе…

В руках у неї Майя. Що зробили з нею роки? Вона потемнішала, плаття геть заплямоване, волосся неприбране, і тільки очі — якісь особливі, наче людські, —дивляться на неї з довірою та розумінням, як і колись. Майя була великою модницею. Для неї шився одяг зі старих батькових сорочок, із маминих фартухів, навіть одного разу із рукава старої шуби. Шапки в неї були із шкарпеток, але бували і справжні — плетені, з шарфиками. Вона сама для неї плела, навіть у старшому шкільному віці.

Вона знайшла Майю у кофтинці, яку сама сплела для неї. Майя — це подарунок батьків. Вони привезли її з Криму, коли їздили туди відпочивати. Це була справжня красуня з твердими руками і ногами й мала волосся. На той час не всі могли похвалитися такими ляльками. Та Майя була не просто лялька — вона була подруга. Вона знала про всі дитячі мрії, про перше захоплення, про болючі і ревні образи, про прагнення і всілякі невизнані провини. До самого випускного шкільного вечора Майя спала разом із нею, на подушці, поряд.

Одного разу лялька дізналася, що до її подруги непомітно підкралося перше шкільне кохання, карооке, з молоденькими, лише пророслими вусами. Вони берегли цю таємницю. Та те кохання було чомусь недовговічне. Так, знову не судилося.

Перші вірші, які вона написала, були прочитані також для Майї. Ще й ніхто не здогадувався, що є зошит із віршами, а Майя вже їх чула.

Обережно загорнула ляльку, заховала до сумки, а сама довго ще не поверталася до звичного життя із тих споминів, що так щемно зворушили і без того схвильовану душу. Лише коли приїхала додому, пізно ввечері, розгорнула згорток, дістала ляльку. Причепурила, проте виставляти на показ не стала, адже це її, сокровенне.

Минуло трохи часу. Майї не довелося сумувати через неувагу до неї після стількох років розлуки. Вона потрапила до допитливих рук онука.

— Бабусю, що за ляльку ти ховаєш? Така цікава, зовсім не схожа на сучасні! Звідки вона в тебе?

Вона взяла до рук Майю, пригорнула онука і почала розповідати.

— Цю ляльку дуже давно мені подарували батьки. Але я тобі розповім про іншу, завдяки якій з’явилася ця… Одного разу до наших сусідів приїхали на літо родичі. В них була маленька донька Поліна. Я з нею потоваришувала. Разом ходили купатися, грали в скакалки, хованки, доньки-матері. Проводили багато часу разом. Я ділилася з нею всіма нехитрими своїми іграшками.

— Бабусю, як це так? У неї були хитріші іграшки, ніж у тебе?

— Розумієш, я хотіла сказати, що в мене не такий-то і вибір іграшок був на той час. А от у Поліни були, і серед усіх інших дуже красива, як мені тоді здавалося, лялька Ірина. Мені так хотілося нею погратися, а Поліна все знаходила причину, щоб мені її не давати. Вона казала, що Ірина завжди хоче спати. Одного разу ми загралися допізна, і за мною прийшла моя мама. Як довго вона спостерігала за нашою грою, не знаю. Я помітила її тільки тоді, коли мене вчергове образила Поліна. Я взяла до рук Ірину, сказала, що вона, мабуть, хвора, що у неї температура, якщо постійно хоче спати. Приготувала їй ліки, хотіла напоїти чаєм з малини, а Поліна вирвала ляльку у мене з рук і розлила на неї малиновий чай. Вдарила мене по руках і побігла скаржитись, що я зіпсувала її ляльку. Мене обізвала лікарем-калікарем і покривилася. Я крикнула їй услід:

— А у мене скоро буде ще гарніша лялька! Вона ніколи не спатиме!.. Вона слухатиме лише мене. А ти гуска, я з тобою більше не гратимуся! — і голосно заплакала.

В цей час я побачила маму. Вона нічого не сказала, тільки пригорнула мене, і ми пішли додому. Я не хотіла вечеряти і мовч­ки лягла спати. Однак заснути не могла і чула, як мама розповідала татові про причину мого поганого настрою та моїх сліз.

Діти швидко забувають образи. Так минав день за днем. Збігло літо. Почалися заняття у школі. Одного разу, ближче до зими, батько прийшов додому в дуже піднесеному настрої. Мені повідомили, що батьки поїдуть до Криму відпочивати, до Лівадії. Я не знала, що то таке — Крим та Лівадія, але вони пообіцяли, що мене приємно здивують, коли повернуться.

Якось я повернулася зі школи. На подвір’ї мене радо зустрічав батько. А коли ми зайшли до хати, на своєму ліжку я побачила ось цю ляльку, а мама приємно і тепло усміхалася до мене. Крім того, мені привезли ще багато всіляких солодощів, а про Полінину ляльку я й забула. Та батьки не забули, адже мама чула, як я кричала, що у мене скоро буде ще гарніша лялька… Ось така історія.

— Бабусю, ти що, нею гратимешся?

— Ні, синку, не гратимусь, але тепер розділю з нею свою самотність.

— Вона ж не вміє розмовляти!

— Так, але вміє слухати, а це дуже важливо.

— Бабусю, не сумуй! Ти ж не одна, адже в тебе є я!.. Хочеш, я куплю тобі нову ляльку? Вона буде говорити і співати. У мене є гроші: я наколядував і защедрував на святки! — хлопчик узяв бабусю за руки, підніс до грудей, притис. — Чесно, гроші є! Ось послухай моє серденько, воно не бреше!.. Ти ж так говорила мені колись…

Мій любий хлопчику, моя гордосте, моя радосте, моє сонце, ну звичайно, я тобі вірю, бо ти частинка мене.

Якщо мені доведеться розповідати, від кого я пізнала про сутність, про глибину і вічні значення доброти і ніжності, я зможу назвати лише два імені: батька і матері. Але сьогодні я назву ще й третє ім’я — онука. Вони не мають рівних собі поміж усіх інших.

…Вона стоїть біля вікна, милується засніженим краєвидом. Її серце зігріває якась гаряча хвиля почуттів: вдячності, безмежної любові, доброти, ніжності. Душа переповнюється благоговінням радості. Вона не одна ні у фізичному житті, ні у житті духовному, разом із нею ті, кого вона так любить, понад усе на світі, — її рідні. Вона щаслива, бо ця любов і присутність її дітей — це сильне захоплююче і вічне повторення радості. І найбільша насолода життя тому так виразно прекрасна, так безмежна, що дає можливість зрозуміти зміст і значення тих найяскравіших спалахів минулого, коли в думці оживають тисячі днів любові і роблять думку про життя високою і величною.

Нинішній день незмінно зустріне ніч, а ніч — світанок. Підхопить нас на хвилі насолоди для здійснення своєї важливої справи — жити, накопичувати солодкість, силу й глибину життя. В такі хвилини найбільше хочеться розповісти комусь про це найбільше блаженство...

Погляд її привертає хлопчик. Він біжить, підстрибуючи, несе велику коробку, майже свого зросту, і махає рукою. Та це ж її онук! Він радо залітає до квартири.

— Бабусю, це тобі, як я обіцяв! — кричить з порога. — Це лялька Ліза. Подивись, вона чимось трохи схожа на мою маму: у неї великі голубі очі, а усмішка, як у моєї тітки! А ще вона така кирпата, як ти! Ти не сумуватимеш, ти щаслива?

Бабусю, мені дев’ять років, я ще дитина, та коли виросту, щось мені підказує, у мене буде багато грошей. Я купуватиму багато подарунків для тих, хто цього потребує: для дівчаток і для хлопчиків, для бабусь і дідусів, і для самотніх також. Це так хороше — дарувати дарунки, навіть краще, як отримувати. Бабусю, не мовчи, ти щаслива?

…Отакі вони — неповторні миті життя, отака вона — неповторна радість, отака вона — непідробна щирість, отака вона — безмежна щира любов!

Я можу сказати лише одне — цієї миті я щаслива!..

Ясніше за інше я відчуваю це. Душа щось особисте намагається промовити вголос, хоче знайти образ і слово. І, схоже, виникає щось ніби споріднене із цим Великим і Прекрасним Світом. У такі хвилини неможливо залишатись байдужим до пориву ще зовсім дитячого серця. Ці хвилини стають заповітним свідоцтвом і знаком вияву доброти. В ці хвилини я наче перша людина на землі — розумію все, а говорити не можу. Здається, все сказано.

З цього часу неминуче піде наше життя своїми особистими шляхами. Дай Боже, щоби ці дороги були добрі, щасливі й дальні, бажаю більше, ніж можу й сказати.

Буває, і лялька стає невід’ємним складником радості.