Архів
П’ятниця,
14 лютого 2020 року

№ 11 (19759)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Весела світлицяНаша поштаСоняшник

Наша пошта

Добірку підготувала
Валентина ЮРЧИШИНА.

Версія для друку          До списку статтей
  • За покликом серця

Надійна гавань у житейському морі

Олег КРИВОНІС.

Вінницька область.

НЕЮ для 10 дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківської опіки і піклування, став дитячий будинок сімейного типу, який у селі Жабокрич Крижопільського району створило подружжя Пархоменків.

Наважитись на такий крок їх змусила смерть єдиного сина Олега. Відірвався тромб, і 26-річного хлопця не стало. Коли надумались усиновити дитину, їм у районі порадили взяти на виховання відразу кількох. Мовляв, ніхто не знає, які стосунки складуться з кимось одним, а у великому гурті обов’язково знайдуться ті, що стануть рідними. Коли брали до себе перших шістьох дітей, то хвилювались, чи зуміють знайти підхід, адже більшість із них уже підлітки. Навіть відвідували спеціальні курси. Затим неодноразово їздили на оглядини. Часто спілкувались телефоном, деякі діти жили в них удома, звикали один до одного.

— Бувало, приїжджаєш брати одне, а друге вже таке, величеньке, починає плакати: «Заберіть мене теж. Я не буду у вас довго, але я хочу мати родину!..». То як було не взяти, — каже Олександр Григорович. — Всі вони бідові, зазнали змалку горя. Хто з притулку, хто з інтернату чи якогось санаторію. Десь виховувались по далеких родичах. А знаєте, як воно буває по чужих кутках? Та й нам теж інколи було несолодко, бо про своїх дітей починали згадувати їхні непутні батьки.

Щоб нікому навіть на думку не спало, що ми це робимо задля грошей, ще до створення дитбудинку придбав дві нові машини і їздив, щоб усі бачили, що вони в мене вже є. Ось і цей будинок на 14 кімнат збудували самі. Опалюється приміщення електрикою і твердопаливним котлом.

Одразу впадає в око добротне умеблювання. Не підкачав і обід: борщ, каша, котлети, холодець, салат. На десерт цукерки, чай і какао. Господиня й старшенькі швидко накрили на стіл, усі сіли, пообідали, встали, подякували й пішли по своїх справах. А один із хлопчиків підійшов і жартома буцнув Олександра Григоровича. Оце буцання в поєднанні із невимушеною поведінкою мене остаточно переконало, що діти своїх опікунів по-справжньому люблять і називають їх тато й мама не про людське око, фотокамеру чи диктофон журналіста.

За вісім років діти виросли. 24-річна Валентина вийшла заміж і живе в чоловіковій родині на Одещині. 23-літній Сергій, здобувши фах будівельника, працює в Києві і готується до служби у війську. 20-річна Тетяна навчається у Вінницькому педуніверситеті. 19-літній Сашко вчиться на ветеринара у Тульчині, а 18-річна Катерина здобуває освіту швачки в профтехучилищі. Тож на їхнє місце подружжя вирішило взяти інших. Кілька років тому забрали Настуню з Олежкою із Тульчинського будинку «Малятко». Торік Кирилка — переселенця із Луганської області, а нещодавно — Алінку.

— У дівчинки померла бабуся, котра її виховувала. Алінка занадто маленька й худенька, як на свій вік, але нічого, поправиться. Головне, щоб було здоров’я і в нас, і в них, — каже Ніна Григорівна. — Недаремно ж хочемо поселити Катю поближче. Придивились для неї хату тут-таки в селі. Ми з чоловіком уже немолоді, а в нас Олежка і Настуня найменшенькі. Чи зможемо їм давати раду так, як раніше, хтозна. Тому й налаштовуємо Катю, щоб вона також відкрила дитячий будинок сімейного типу і в разі чого взяла їх до себе. Так нам і їм було б спокійніше…

На фото автора: Ніна і Олександр Пархоменки разом із дітьми: Аліною, Олегом, Кариною, Кирилом і Настею.

Версія для друку          До списку статтей
При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове