• Сторінки історії

Війна помстилася всім

Віталій НАЗАРЕНКО.

Фото з відкритих джерел.

Відкритий доступ до архівних матеріалів дає змогу повною мірою, а подекуди й по-новому, оцінити історичні події минулого. Зокрема, це стосується Другої світової війни.

_{Колонія №177}

ЗА ПЕРЕПИСОМ 1939-го в Чернігові проживало 67 356 чоловік, а станом на кінець 1943-го було зареєстровано 25 358 осіб, серед яких 7 тисяч 405 дітей до 14 років. Усі отримували за карточками від 300 до 650 грамів хліба на день. Війна змінила й національне обличчя Чернігова. Так, якщо за СРСР частка українців у ньому становила 43,8%, то за німців — 90,1%. У місті майже не залишилось євреїв, яких проживало тут 22 тисячі.

На відбудову звільнених міст зганяли військовополонених. Улітку 1944-го такий табір за №177 з’явився і у Чернігові. Він об’єднував 12 табірних відділень, розташованих в області.

Як пише дослідник Костянтин Дерев’янко, спочатку військовополонені залучалися на дрібні роботи із розбирання завалів і прибирання вулиць, а потім взялися до відбудови Чернігова.

Старожили міста згадують, що так було відновлено будівлі нинішнього Апеляційного суду, готелю «Десна», школи №17, будівлі міської лікарні, Красної площі, двоповерхові будинки на кількох вулицях. Залізничний вокзал і багато інших споруд збудували заново.

Серед військовополонених був солдат дивізії «Галичина» Роман Висоцький. Потрапивши у полон, він видав себе за громадянина Австрії, оскільки розумів, що доля полоненого українця буде важча. Про своє перебування в чернігівській колонії пізніше написав у книзі «Спогади дивізійника (Галичина)».

В одному з розділів книги Висоцький згадує слова радянського капітана, звернені до полонених. «Ви й надалі є воїнами німецького війська, тільки тепер не боротиметеся проти нас. Для вас війна скінчилася. Відбудовуватимете те, що знищили під час війни. Дисципліну треба додержувати таку саму, як у німецькій армії. Тому потрібним є поділ на сотні, зводи, чоти і т. д. Поки що старшини мають працювати так, як і рядовики, аж доки це питання не буде вирішено в повоєнному трактаті. Всі будуть мусити виконувати щоденну норму. Ті, що перевиконають, одержать більше хліба. По закінченні війни відішлемо вас усіх домів».

«Вже першої ночі ми переконалися, що на наших 1400 людей замало приміщень для нічлігу, — пише далі Висоцький. — Щоденне прохарчування було таке, що замало, щоб прожити з дня на день. Одна людина до голоду привикне, друга ні. Так теж було в нашому ляґрі в Чернігові. Ті, що зуміли привикнути до голоду, по тяжких переживаннях повернулися домів. Для кого ляґрова пайка була недостатня — ті висихали на шкіру й кості або пухли і вмирали. Зовсім непомітно десь у кутку темної землянки. Не вставши до ранньої «проверки», без жодного звуку чи нарікань на який-небудь біль сходили вони з цього світу...»

_{Хліб ділили в суцільній тиші}

РОМАН Висоцький, як й інші полонені, повсякчас думав про їжу. Спочатку багато людей вмирало з голоду через те, що їли замість хліба розведене у воді борошно, а через два роки він писав про видання їм хліба. «На час ділення хліба була, як на Службі Божій, ідеальна тиша. Це були найурочистіші хвилини дня. Кожний із тих 16 людей, поміж котрих буханець хліба мав бути поділений, з напруженням дивився на пальці того, що його ділив. Часом хліби ми діставали поламані або без «шапок». Той, що діставав «шкірку», мав порцію меншу від того, що діставав більше «м’якушки», а це тому, що в м’якушці більше води».

Окрім печеного хліба, раціон німецьких військовополонених із роками суттєво не поліпшився. «Двічі на день нас годували капустяним супом. Часто він був чорний, смердючий, із гнилої капусти, і давали 600 грамів хліба денно: 300 грамів рано, других 300 грамів по праці. Навіть зимою ми діставали хліб, хоча часто замість 600 грамів тільки половину. Одного дня після праці принесли з кухні у дерев’яній бочці суп. Влітку ми їли надворі — всі сідали довкруги бочки (кожний заглядав у неї, може, дали більше) і їли хліб та суп. У прибулій бочці з супом плавали маленькі рибки, як сардинки, а поряд них білі дрібні хробачки. Від самого початку табір військовополонених славився смердючим капустяним супом та рибою з хробаками. Те, що мали викинути, давали нам, полоненим».

Праця поза табором для всіх була однаково тяжка. Висоцький описує, як він працював у бригаді «Фінскіє дома», що складалася з 30-50 в’язнів. Завдання бригади полягало у будівництві бараків.

«Цілі стіни з доброго, гарно викінченого дерева, включно з вікнами, дверима і дахом, мали бути поставлені на вже готові підвалини після норми в означений час. Декотрі з тих частин бараку були затяжкі для нас, щоб втримати чи піднести, тому бригадир-німець призначав більше людей, бо брав до уваги, що ми заслабі до такої праці. Це розлючувало нашого майстра-совєта, він сварив, що ми не виробляємо норми», — писав полонений. Він також зазначає, що тодішній Чернігів був повністю зруйнований, а ще наголошує на ненависті до них місцевих жителів і радянських військових.

На відновленні зруйнованого міста військовополонені фашистської армії працювали з 1944-го по 1948-й. Затим частина полонених була репатрійована і відпущена додому, а інша разом із табором №177 переведена до міста Сталіно (Донецьк). За чотири роки перебування у чернігівській колонії вижили не всі. За офіційною статистикою, на «німецькому» кладовищі в Чернігові поховано 288 полонених. Серед них — німці, австрійці, мадяри, французи, навіть один українець.