Треба захищатися самим

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.

Колаж Світлани Урбанської.

Придніпровські села потерпають від нової хвилі розгулу криміналу. Зокрема, про це повідомляє Шульгівська громада Петриківського району: «З липня минулого року села Сорочине та Шульгівку тероризують банди злочинців… застосовуючи тортури та катування і вимагаючи грошей. Останні напади з використанням вогнепальної зброї. Від нападу до нападу злочинці поводяться все зухваліше, а роботи правоохоронців не видно». Щоб вирішити, як захищати себе, селяни зібралися на схід.

ХІБА можна забути, як організовані злочинні групи вздовж і впоперек їздили ночами по області та й по усій країні і виводили із селянських дворів живність, передусім корів і свиней? Різали худобу по смугах і балках — навіть слідів не боялися після себе залишати. Як не становили великого секрету і пункти, котрі охоче приймали м’ясо «на ковбаси». Уже тоді було зрозуміло: не хапали крадіїв на гарячому не тому, що вони були професіоналами своєї брудної справи, — тодішня міліція насправді виступала небезкорисливим їх «куратором».

А згодом друга хвиля зачистки дворів так накрила села, що, здавалося, рятуватися від неї ніяк. На селян зграями налітали так звані металісти — заготівельники брухту, які визбирували все залізне, що потрапляло їм на очі. Стражі правопорядку вже відкрито прикривали їх. Як за першої грабіжницької хвилі, так і за другої передовсім страждали пенсіонери, які самотужки захиститися були нездатні.

Тепер же третя хвиля розбійництва і бандитизму геть вийшла з берегів і набула ознак садизму. Торік на Дніпропетровщині бандити убили двох фермерів. Одного у Криничанському районі — з метою пограбувати відразу після того, як він здав вирощене збіжжя і привіз додому немалі гроші готівкою. А іншого у Межівському знищили явно на замовлення, щоб і конкурента позбутися, і не без того, щоб згодом заволодіти його господарством. Чи надто складно розслідувати ці злочини? Як у Криничках, так і в Межовій колишні міліцейські слідчі, а нині пенсіонери в один голос заявили, що «нічого подібного». Ба більше, «все лежить на поверхні і на виду». «У наші часи, — говорили мені ветерани правоохоронної служби, — нам би спокою не дали і не простили б, якби ми спасували та цих злочинів не розкрили». А сьогодні безпорадність — якщо це, звісно, безпорадність — чи нездарність правоохоронних органів нікого не хвилює.

І тому маємо те, що маємо: вже до наступної весни доживаємо, а полум’яно обіцяних «посадок» так і немає, що неабияк радує та активізує злочинців та їхніх «кришувателів» у погонах. Причому якщо попервах збройні напади вчиняли переважно на заможних фермерів і одноосібників, то чимдалі не гребують ніким. Візьмемо два останні випадки, котрі сталися у Шульгівській громаді. Живе тут хлібороб із діда-прадіда Іван Білий. Нині йому уже 65 років. Вийшов Іван Пантелеймонович одного вечора попорати на ніч худобу, як невідь-звідки на нього вистрибнуло троє розбійників. Скрутили чоловіка, до ослона прив’язали і нумо бити-гамселити та вимагати гроші. Вибігла на двір дружина, вибіг і його онук та зчинили плач і крик — навіть не кинули поглядів у їхній бік. Спершу засадили ніж у ліву ногу, потім зламали щелепу і заходилися катувати, поки їм не винесли з хати усі сім тисяч гривень, які там були. Другий випадок ледь не скінчився трагедією: Михайло Сектименко спершу в обличчя дістав кулю з травматичної зброї, а потім і в ногу з вогнепальної. За дві тисячі гривень, які бандюги змогли з нього «видавити»…

Як розповідають у Шульгівці і Сорочиному, люди з наближенням ночі бояться на свої ж подвір’я потикатися. А про те, щоб ходити до когось у гості чи просто вулицею прогулятися, і мови не може бути. Тільки вечоріє, зачиняються магазини і порожніють нараз обидва села. Забарився хтось — підтюпцем квапиться додому. А угледить здалеку людську фігуру — тікає від неї щодуху. І от зібралися селяни на схід вирішувати, як їм далі бути і жити, та й покликали чільників місцевого відділу Нацполіції. І що ж вони від них почули? Скарги (цитуємо дослівно) «на проблеми, котрі для них створили реформи, на обмеження, які накладає необхідність дотримуватися прав людини під час допитів потенційних злочинців, на недостатнє забезпечення кадрами та обмежене фінансування».

Вислухавши все це, селяни зрозуміли, по-перше, що надії на місцеву поліцію покладати нічого. А тому написали листи на ім’я міністра внутрішніх справ Арсена Авакова та генпрокурора Руслана Рябошапки, де поцікавилися, чим же вони там, у столиці, займаються та що собі думають. А по-друге, дійшли висновку, що вимушені самі себе захищати. А раз питання стоїть так, то повідомили про створення загону народної самооборони.

Знайшлося 30 переважно середнього і старшого віку чоловіків, котрі тепер тут щоночі патрулюють села. Сільський голова Олександр Шовкопляс пообіцяв зробити скрізь вуличне освітлення, а також навіть установити відеоспостереження. Однак люди, згодившись, що, звісно, буде їм поміч, докинули: лише цього все ж мало. Тому закликали всіх земляків гуртуватися, щоб завтра не стати черговими жертвами жорстоких розбійників. Підводячи риску, «сержант» одного з патрулів Вадим Бобенко дав зрозуміти, як діють самооборонівці і які їхні перспективи.

— За рамки чинного законодавства ми не виходимо, — сказав він, — і вогнепальної зброї не беремо, заступаючи на чергування. Але мисливськими рушницями користуємося, вони не заборонені. Водночас, що на нас чекає, сказати важко. Другий пункт схваленого громадою рішення — загін самооборони розпустять тоді, коли більш ніж рік у громаді буде спокійно, адже селяни насамперед воліють мирного і безпечного життя.