Наша пошта

Виглядаю, мов дорогого гостя

Надія БІЛА.

с. Липляни Малинського району

Житомирської області.

ГАЗЕТУ читаю вже майже 70 років. Не уявляю свого життя без неї. Перечитую все. Вона мені і порадниця, і сестра, і найдушевніша подруга. Пам’ятаю, як тато читав її нам при каганчику з гільзи. Тоді вона ще називалась «Колгоспне село». Не розлучалась із нею і в студентські роки. Бувало, приїду в суботу додому, а мене на столі вже чекають свіжі номери. Вирізки із них привозила в аудиторію навчального закладу і ділилася новинами з усією групою.

Минали роки. Я поринула в роботу. Змінилася назва газети на «Сільські вісті», але дружба наша не припинялась ні на мить. Тепер я майже щодня приносила у клас новий газетний матеріал: видатні постаті людей, портрети передовиків, влучні вислови. Це допомагало мені зацікавити дітей на уроці, навчати їх поважати людей праці, любити свою Батьківщину. Серед класиків української літератури на чільному місці красувався портрет Героя України Івана Сподаренка.

Іноді мені здається, що «Сільські вісті» — це моя старша сестра. Навіть долі у нас однакові: важкі, тернисті. А як мені було боляче до сліз, коли чорні круки простягали свої погані щупальця, щоб задушити газету. Адже це єдина іскорка, яка жевріє для простих людей-трударів! Завдяки мудрому керівництву Івана Васильовича газета вистояла.

Донині збираю багатющий матеріал про лікарські рослини. Ділюся не тільки з односельцями, бо аптеки нині дуже дорогі. Під упливом своєї улюбленої газети, яка захищає простих людей, пишу історію рідного села. Чи встигну, бо роки підганяють?!

Газету до нас привозять раз на тиждень. Виглядаю її, мов дорогого гостя. Читаємо всією родиною, далі передаємо сусідам, бо не кожен може передплатити. Із правнучкою-школяркою дуже любимо читати «Соняшник». Загалом усі публікації мені до душі. Щиро вдячна всім, хто творить такий мудрий, грамотний і правдивий часопис.