• Наше військо

Три празники на війні

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Донецька область.

Різдво, святого Василя та Водохреще завітали в окопи й бліндажі до танкістів, піхоти й розвідників. До декого — на самісінький «нуль», тобто на передову.

МЕНІ з волонтером, колишнім військовим Юрієм Немикіним довелося, доставляючи святковий вантаж просто в окопи, проскакувати по прострілюваній снайперами й протитанкістами донецькій кільцевій дорозі від Опитного, повз зруйновані ДАП, «Зеніт», шахту «Бутівка», до Авдіївки.

Щоб різдвяно-новорічно-хрещенські дні й справді стали святковими для наших воїнів, харків’яни спорядили цілий волонтерський обоз. Об’єднання «Help army» («Допоможи армії») в особі Андрія Шейніна підсобило з «бусиком», в який наскладали будматеріалів для облаштування бліндажів, продуктів, солодощів, речей… Серед останніх — гумові чоботи, які захистять од будь-якої багнюки. Тут такий глевкий чорнозем, та ще й розгаслий від мокрого снігу, що не лише звичайне взуття, а й навіть військові черевики «талани» безсилі проти нього.

Хто ж цього всього настарався? Волонтерка Ірина Білецька та підприємці з Харкова й Дергачів, які їй допомагають із перших місяців війни. Зоя Трохимівна Мусіяка, для якої більшість воїнів — синочки, наварила варення, накрутила калини з медом, яка дуже помічна при застуді. А ще вона пече бісквіти та іншу здобу, коли треба, плете шкарпетки, шиє балаклави. Погодьтеся, виготовлені дбайливими руками речі гріють не лише тіло, а й душу. Анна Одоєвська родом із Сєверодонецька, що на Луганщині, наробила подушок, нашила балаклав, виготовила підстилки, щоб підкладати, сидячи на землі або в сирому бліндажі.

З Майєю Безкоровайною ми в Харкові розминулися, однак вона нас наздогнала попутним транспортом через 100 кілометрів, аж біля Ізюму, аби передати хлопцям бісквіти, торти та інші смаколики на святковий стіл. Дорогою заїхали до села Бугаївка, де наш «бусик» довантажили молоком і сирами, маринованою рибою з власних ставків, цитрусовими.

У Слов’янську нас чекала родина Щербин із волонтерського об’єднання «Стрічка за стрічкою» — колишні підприємці, яким довелося полишити рідне Дебальцеве. Вони передали на передову маскувальні сітки, які нині в дефіциті і які зберегли не одне життя. Про них та інші речі подбали й жіночки з об’єднання «Ставай поруч» та «Берегиня».

Тим часом усе частіше можна почути, що допомога підрозділам, які перебувають на першій лінії оборони, уже не потрібна. Мовляв, нехай держава й Міноборони піклуються про це. Але взяти хоча б маскувальні сітки. Йде шостий рік війни, їх мали б виробляти українські підприємства. Однак маскувальні засоби і до сьогодні — справа лише жіночих рук волонтерок. Та хіба тільки сітки потрібні? Утеплювачі, щоб хлопці не мерзли в бліндажах, поліетиленова плівка, аби останні не протікали, металеві скоби, якими фронт не забезпечує ніхто, крім волонтерів, а без них бліндажа не побудуєш. В умовах, коли підрозділи відводять на нові позиції, старі здаючи ворогові, скоб, цвяхів та інших матеріалів для будівництва фортифікаційних споруд на нових місцях потрібно стократ більше. А ці речі, як би ви не дивувалися, постачають лише волонтери. Це ще й причетність до справи.

Ліків також не завжди вистачає. Коли дощі й сирість, дуже дошкуляє застуда. Копаючи, багато воїнів надірвали спини, мають проблеми з хребтом, суглобами… Ліки, які полегшують біль і лікують ці хвороби, у підрозділах нарозхват.

Часто ті, хто трішки далі від «нуля», просять не везти їм харчів. Бо крупами, м’ясом, тушонкою забезпечує, мовляв, Міноборони… Однак є такі глухі місця перед носом у ворога, де ми на свята побували, куди не завжди вдається «закинути» вчасно навіть ці продукти. А короваї, бісквіти, інші солодощі хто хлопцям спече? Та й привезені з мирного життя смаколики — це більше, ніж їжа. Це свідчення того, що, сидячи в ресторанах, святкуючи Новий рік та Різдво за двома стилями, мирна Україна, заради якої вони пожертвували здоров’ям, а дехто і життям, не забула про них.

Трапилася на «нулі» зустріч, яка мене переконала в силі українців. На одній із позицій, метрів за 200-300 від ворога, вивантаживши необхідні на війні речі, ми передали вітання від благодійного фонду «Діти — наше майбутнє» — малюнки та подарунки від харківських школярів. Це були солодощі в оздоблених малечею баночках, у які були вкладені записочки. Я бачив, як покотилася сльоза по щоці у сержанта з позивним «Ярта», що відкрив подарунок і прочитав записку. Судячи з почерку, її написав першачок: «Хочу, аби всі батьки повернулися додому». У зашкарублої на війні душі сержанта з Білої Церкви, який ще в радянські часи охороняв кораблі індусів, за що й дістав позивний на честь індійського свята Ярта, ці слова зачепили найпотаємніші струни: його донька ще вчиться в школі.

І я зрозумів, що він захищатиме і свою доньку, й усіх інших дітей до останнього. Навіть тих співвітчизників, хто, образно кажучи, просто пересиджує цю війну.

На фото автора: волонтери та бійці.