• Позиція

Деспотична земельна реформа від «Слуг народу»,

_{а за царя-«деспота» ринок землі був для селянства}

Леонід ЯКОВИШИН,

Герой України, генеральний ди­ректор ТОВ «Земля і воля».

У незалежній Україні земельна реформа триває майже 30 років, але й на крок не наблизилася до господарської земельної політики царської Росії, не кажучи вже про наближення до досвіду сучасних цивілізованих країн світу.

_{Царські «блага» не з неба падали}

ПРОТЯГОМ 1907-1910 років Селянський Поземний Банк викупив у поміщиків 505212 десятин землі, з яких 460550 десятин продав українському селянству, надавши йому перед цим позику під 4,5 відсотка з розстрочкою на 55 років.

Роль цієї державної іпотечної установи зросла в період проведення Столипінської реформи. Спочатку головними покупцями цієї землі були переважно селянські громади, а потім — індивідуальні покупці для створення хутірського і відрубного землеволодіння. Земельний банк виступав засобом господарської політики, спрямовував ресурси на розширення посівних площ, введення в обіг менш продуктивних ґрунтів, розвиток скотарства. Землевпорядна комісія впорядкувала в українських губерніях до 1917 року 500 тисяч господарств із 3,7 мільйона десятин землі. Селянський Банк сприяв створенню сільгоспспілок, кооперацій, земської агрономії. Ліквідували цей банк більшовики в 1918 році.

У Центральному державному історичному архіві України (ф. 1439, оп. I, д. 747, лл. 195-198.) зберігається оригінал рапорту начальника губернського жандармського управління Департаменту поліції за №96 від 27 березня 1907 року. Цитую дослівно мовою оригіналу: «Козелецкий уездный исправник сообщил мне, что крестьяне с. Вороньки Козелецкого уезда под влиянием местных агитаторов позволили себе незаконные сборища, на которых критиковали действия правительства и сговаривались о способах оказывать ему сопротивление. Первоначально одним из них был избран поголовный отказ от платежа повинностей. Кроме этого, было решено, чтобы с весны запахать насильно экономические земли, перешедшие крестьянскому поземному банку: причем единогласно было постановлено, чтобы всякое противодействия было единодушно всеми поддерживаемое, а в случае каких-либо арестов препятствовать им силой, для чего прибегать даже к помощи соседнего единомышленного с ним с. Веприк, которые при надобности известить путем набата в церковный колокол.

Козелецкий уездный исправник 17 марта прибыл в село Вороньки, где приступил к аресту некоторых намеченных ранее главных агитаторов, был арестован один местный крестьянин Руденко. Тотчас раздался набатный звон и толпа из сел Вороньки и Веприк в числе более 1000 душ с криками и угрозами обложили экономическую контору и требовали освободить арестованных. Исправником было предложено командиру казачьей полусотни рассеять толпу силой без применения оружия...»

Послався на цей архівний документ, щоб продемонструвати, як наші предки боролися за свої права, зокрема, й на землю. Вони не мирилися з найменшими зловживаннями Селянського земельного банку. І свого добивалися. Скажімо, відсоток на позику знижений і відстрочка виплати продовжена в кінці 1906 року після відомих революційних заворушень. Але селяни й після цього не збиралися миритися з тим, що банк почав віддавати перевагу заможнішим землевласникам, посилюючи вимоги для бідніших селян, немало з яких почали продавати придбану землю багатшим землеробам. Тож спротиви царській владі мали масовий характер, які згодом завершилися жовтневим переворотом.

Цей гіркий урок став повчальним для інших країн — їхні лідери урозуміли: якщо не забезпечувати своєму народу нормальних умов для проживання, він вийде на криваву революцію з громадянською війною, як у Росії.

На жаль, цей трагічний урок не засвоїло українське суспільство. Починаючи з 1917-го воно живе за правилами суспільної ідіотії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. А земельне питання стало передвиборним прапором для всіх партій. Не розмахують тим прапором і на ефірах не лементують, б’ючи себе в груди, лише тоді, коли виборці підводять їх попідруки до золотого корита.

_{Недолуго-злочинний початок розтягнувся на десятиліття}

У БОБРОВИЦЬКІЙ районній газеті «Жовтнева зоря» від 11 жовтня 1991 року було опубліковано звернення депутатської групи «Земля і воля», яку я очолював у Верховній Раді, «До селянства України».

То був своєрідний набат від 34 депутатів-аграрників (7,5 відсотка складу першого скликання самостійної України) з приводу початку тотального безальтернативного руйнування сільського виробництва і сіл взагалі.

Хоча з ініціативи нашої депутатської групи був ухвалений закон про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу, уряд майже нічого не робив для реалізації положень цього документа. Селянські господарства обкладалися непосильними податками, відсутній був паритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію: сільська продукція здорожчала вдвічі, а промислова — в 3-5 разів. Давив село й дефіцит на техніку й будівельні матеріали.

За статистичними даними, на 1 вересня 1991 року (у порівнянні з даними 1990 року) аграрне виробництво недоодержало 5107 вантажних автомобілів, 3621 трактор, 15051 тракторний причіп, 100 тисяч тонн прокату чорних металів, 31 тисячу тонн труб, 82 тисячі тонн цементу, а лісоматеріалів придбало лише дев’ять відсотків потреби.

Депутати-аграрники ставили запитання уряду: «Як можна миритися з тим, що селяни не можуть побудувати собі домівку через дефіцит будівельних матеріалів, а навколо міст ростуть «дворянські гнізда», триповерхові «садові будиночки», для яких є і цегла, і бетонні вироби, і лісоматеріали? Як за такого ставлення до сіл можна закріплювати там молоді кадри?». Ми пропонували на три роки зменшити обсяги навколо міського будівництва, щоб відсотків на 50 збільшити постачання будівельних матеріалів селянам.

Звертали увагу уряду й на те, що треба допомагати аграрному сектору розвивати виробництво зерна, а не вигрібати із засіків останнє, залишаючи громадське тваринництво на бідному раціоні.

Наша депутатська група дечого добилася для сільських господарств від уряду Вітольда Фокіна. Але це не викликало належного резонансу в суспільстві.

До складу наступних скликань мало обиралося вмілих і непродажних трудівників-менеджерів, які знають справжню ціну ефективної роботи на землі для розвитку й збагачення всього українського суспільства. До речі, нещодавно вичитав інформацію про те, що торік найбільше робочого часу відпрацювали аграрники.

Натомість в Україні впродовж останніх 20 років розцвітає мода на інших кандидатів у депутати: одноразових благодійників, політичних брехунів, прогульників, вірнопідданих, друзів державних і партійних лідерів. На виборах до другого і третього скликань модним був і такий аргумент: свій кандидат. Водночас із цим у 1998 році зароджувалася й масова скупка голосів за благодійність. І виборці спокійно це сприйняли.

Як і тішилися лозунгами від комуніста-соціаліста з Києва Віталія Рафальського: «За правду, за народ, за Україну!», «Село врятує Україну, якщо держава врятує село!».

Невже войовничо-активні ніби й не дурні виборці не помічали раніше й досі не помічають, що оті «благодійно-модні» кандидати в депутати не тільки нахабно брешуть їм у вічі, а й цинічно глузують з «недоуків»?

У цій виборчій і суспільній взагалі ідіотії мене ж більше непокоїть одна суспільна «хвороба», притаманна, мабуть, передусім українцям. Я назвав би той синдром «ситуативним виявом гідності».

_{З історії цієї суспільної «хвороби»}

НА ФІНІШІ горбачовської перебудови українці дружно проголосували на референдумі за оновлений Союз Незалежних Держав. А невдовзі виявили національну гідність і майже одностайно узаконили незалежну Україну. А коли треба було боротися за розбудову незалежної економіки і правової системи — де й поділася гідність. Чулися лише поодинокі набати з приводу «бездумної руйнації і грабіжницької політики».

Що творилося тоді в селах — вище трохи написав. Зачитую й уривок із газети органів державної виконавчої влади «Чернігівський вісник» від 25 грудня 1999 року: «Колективна форма власності в сучасних умовах виявилася ще гіршою за існуючу раніше колгоспну систему. Майже всі сільгосппідприємства області в 1998 році були збиткові (97 процентів загальної кількості). Рівень збитковості виробництва — 38,5 процента. …поточний рік ті ж самі 98 відсотків КСП завершать зі збитками 180 мільйонів гривень. Вони не мають власних коштів для придбання необхідних матеріальних ресурсів, забезпечення розширеного відтворення виробництва…».

І, думаєте, селяни та їхні патріотичні захисники виявили свою гідність і виступили проти такого стану справ? Піднялися за набатом, як ото селяни Вороньків і Веприка в 1907-му?

Тодішній президент Леонід Кучма видав у грудні 1999 року Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки». Для успішних виконань заходів 22 грудня він призначив прем’єр-міністром Віктора Ющенка, невдовзі на посаду віце-прем’єра — Юлію Тимошенко. Що вони зробили для державницького реформування аграрного сектору — суспільство й досі розхльобує.

Не «резонанснула» цих керманичів і суспільство й відверта публікація відомого державника Володимира Горбуліна на шпальтах газети «Демократичний Союз» (лютий 2002 р.) під заголовком «Україна буде або демократичною, або безлюдною». Цитую: «Представники влади використали волю народу до оновлення для зміцнення своїх позицій, а західного достатку в більшості громадян як не було, так і немає. Зазвичай демократію визначають як «владу народу», забуваючи, що точніше і правильніше тлумачити це слово як «владу повноправних громадян».

Утім, під запозиченим у більшовиків лозунгом «влада народу» Ющенко — Тимошенко скористалися Помаранчевим майданом з єдиною метою — за спиною народу, використавши активізацію його гідності, дорватися до влади. І що зробила помаранчева влада для цивілізованого завершення земельної реформи? Або хоча б такої, яка проводилася за царя-деспота?

Не вистачило в українського суспільства післямайданної гідності, щоб примусити «огіднену» Майданом владу нарешті запровадити в незалежній Україні «владу повноправних громадян» і нарешті завершити земельну реформу по-європейськи — адже саме в Європу намилилися! Правда, той шлях до раю проклали лише собі, а народу — брехню по-новому.

У цинічній брехні змагаються всі партії, яких в Україні вже 349 — чергове лідерство в Європі. Та серед них «Батьківщина» — єдина партія, яка вже 18 років захищає права людей та інтереси держави». Правда, не уточнюють, де побачити ті «захищені права людей та інтереси держави?»

Хоча одну адресу таки знайшов у газеті «Чернігівщина. Голос Батьківщини» за жовтень 2017 року. Представник «Батьківщини» по 2010 виборчому округу Сергій Коровченко написав: «У Новобасанській громаді ми йдемо пліч-о-пліч з чинним сільським головою Володимиром Левченком. Ця громада має всі шанси для розвитку».

Насправді ця громада на виборах «кинула» того, хто йшов із нею «пліч-о-пліч», проголосувала за банкіра. Та й шансів для розвитку громада не демонструє — навпаки, занурюється в черговий скандал з дерибану землі.

Все це та масу подібного бачить «влада народу», як і сам народ. Та народна гідність, видно, у чергову сплячку залягла до нової ситуації: коли відсторонені лідери знову покличуть на майдан. Ні, не задля встановлення влади повноправних громадян і європейського достатку для переважної більшості українців — лідерам потрібне зміцнення своїх позицій біля владного корита. А для тих, хто їм це забезпечить, — «Слава!», «Вовіки слава!»