Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

Хай свiт стане добрiшим

ЧИТАЧІ, які виписують нашу газету більш ніж 40 років, можливо, і не згадають, коли в ній був надрукований перший номер «Вербиченьки». А було це у квітні 1973-го. Але безперечно, усі вони погодяться, що пишно забуяла ця сторінка відтоді, як у 1975 році опікуватися нею почала Лариса Якимівна Шахова.

«Вербиченьку» чекали, читали, перечитували, передавали сусідкам, подругам. Щодня Лариса Якимівна отримувала величезну кількість листів, більшість із яких починалися так: «Ніколи не думала, що писатиму в газету. Але прочитала «Вербиченьку» і не змогла втриматись. Хочу розповісти свою історію…». Прості сільські жінки писали про свої найсокровенніші мрії, таємниці, ділилися радощами і печалями.

Ларисі Якимівні як завідувачці відділу культури та освіти часто доводилося їздити по селах, щоб на місці розібратися з тією чи іншою конфліктною ситуацією у школі чи сільському клубі. Але був у цих не надто приємних поїздках і позитив: майже завжди вона привозила із них якусь історію, яку їй повідали чи то випадкова супутниця в електричці, чи чоловік, із яким на автовокзалі вона очікувала автобус… Траплялося, що якась жінка, почувши, що до їхнього села приїхала Шахова із «Сільських вістей», бігла до клубу чи школи, щоб розповісти їй свою історію. Лариса Якимівна ніколи не відмовляла, вона не лише бездоганно володіла словом, а й уміла вислухати, підбадьорити, заспокоїти засмучене серце. Від неї завжди линув теплий промінчик світла і надії. Вона переживала за героїв своїх матеріалів, поважала їх. Те, що виходило з-під її пера, пропускала крізь серце — слова, інтонацію, людську долю. За це читачі й любили її публікації. Писали в листах: «Так гарно, як Лариса Шахова, про жіночу долю ніхто не пише…», «Вона розповідає, наче візерунок вишиває…», «Як їй вдається подати просту життєву історію так, що потім усю ніч від роздумів не заснути…».

«Лариса Якимівна хотіла, щоб світ став добрішим, — згадувала про неї Надія Трімпол із села Циблі Переяслав-Хмельницького району Київщини. — Із нею можна було поговорити на будь-яку тему. Ніколи не чула, щоб вона когось засуджувала, на щось скаржилась. У всьому, що казала, була якась природна, мабуть, Богом дана мудрість. Саме мудрість, а не зарозумілість чи зверхність. А скільки добра було в її серці. І не лише до людей. Зламалася гілочка — вона її підв’язує, біжить їжачок по двору — клопочеться, чим його підгодувати. Прибилося кошеня — бідкається, кому прилаштувати. Повертаючись до Києва, просить мене: «Надю, така спека, долийте, будь ласка, води у миску, що ми залишили на столі у дворі. До неї пташечки пити прилітають…». Узимку: «Я на веранді коробку зі старими подушками облаштувала, може, якесь безпритульне цуценя від холоду сховається. То ви киньте йому хоч шматочок сала...»

Життя прожити

Привітність

НА ЗУПИНЦІ в автобус зайшла бабуся з двома клунками. Клунки були важкі, й дівчина з другого ряду кинулась їй допомагати. Підняла клунки і озирнулась: де є вільне місце?

Коло вікна в першому ряду сидів молодик. Йому ближче було до вхідних дверей, ніж дівчині, він міг простягти руку і, не підводячись, підняти й поставити клунки, підсобити старенькій сісти — поруч нього було вільне місце. Але він того не зробив. Він сидів, розвалившись, займаючи мало не все двомісне сидіння. Бабуся примостилася коло нього на краєчку і радо озирнулася на людей.

— Спасибі, — сказала дівчині. — Дочка в дорогу мене не пускала. А я їй кажу: світ не без добрих людей. Допоможуть старій.

Усім стало від тих слів якось світліше на душі, загомоніли люди про своє, поїхали далі. Тільки чоловік не змінив пози, не відсунувся. І було так прикро дивитися на його байдужий вигляд, на закляклі, немов з каменю витесані, риси. Здавалося, що й серце в нього не живе і тепле, а кам’яне.

— Я його знаю, — стиха мовила жінка, що сиділа поруч мене. — Ми з одного села. Він і вдома такий. Та ні до дитини не всміхнеться, ні до дружини привітного слова на людях не скаже. А дружина в нього хороша, та через нього і до неї зайвий раз не зайдеш...

Є такі люди — непривітні. Ніби й гріх то невеликий, і зла вони нікому не чинять, але й добра від них не дочекаєшся. Близьким теж часом з ними нелегко. Не вміють такі люди переступити через найменші незручності для себе, не вміють бути щедрими, не вміють прощати, вибачати, підтримати рідну, близьку людину в якійсь незвичній, а іноді й скрутній ситуації, що в житті трапляється.

Якось познайомилась я з однією сім’єю. Познайомилась так. Їхала у відрядження, автобус поламався. А була вже пізня осінь, мжичило, надворі сутеніло. Водій порадив пасажирам пересидіти в людей, лагодження, мовляв, затягнеться.

До села було рукою подати. Завернули ми на першу ж вулицю, й одразу зустрівся нам привітний, веселий, співчутливий чоловік. Він ішов з роботи додому. Був, звичайно, стомлений, але виду не подав. Розпитав, підбадьорив, завів до колгоспної їдальні, переговорив з куховаркою, яка вже збиралася додому, зумів викликати її на взаємну добрість. Допоміг чай зігріти, яєшню засмажити. А тут ще люди із села нагодились, запросили пасажирів до себе, щоб зігрілися, обсушились.

Мене з літньою вчителькою привітний чоловік запросив до себе. Вродлива кароока жінка поралась на кухні. Чоловік сказав їй похапцем, щоб ми не дуже чули:

— Олю, я не сам. Тут, знаєш, трапилася пригода...

— Ти хіба не знав, що я перу? Ти завжди мені халепу нав’яжеш...

Жінка навіть не поздоровкалась з нами, й ми повернули назад. І тут я побачила обличчя чоловіка. Воно було розгублене, знічене, і водночас воно благало: не йдіть. Справді, якби ми пішли, завтра усе село про те знало б і насміхалося б з чоловіка. Ну як, мовляв, гостей привітав? Як тебе дружина мокрим рядном накрила? І ми із моєю супутницею рішуче зайшли до кухні.

Хазяйка прала, набурмосена й похмура. Чоловік вніс молока, пішов за чашками до кімнати. Та дружина заступила йому дорогу, щось зашикала. Ми зрозуміли: вона не дозволяла чоловікові брати чашки із серванта. Чоловік шукав склянки на кухні, мив їх, потім грів молоко, клав у склянки мед і масло, це щоб ми випили від застуди. Хотів він догодити і нам, і дружині.

А мені думалось, як погано, коли дружина не підтримує чоловіка, хоча б на людях, ось у такій простій житейській ситуації. Вона принижувала його перед незнайомими. Страждала чоловіча гордість, добрі почуття людини. Прикро було бачити поруч з відкритою, щирою душею отаку замкнену натуру, якій ліньки всміхнутися людям, перекинутися з ними привітним словом. Справа ж, врешті, була не в ставленні до нас — двох жінок, які випадково зайшли до хати. Вона стосувалася глибшого — внутрішньої культури людини, вміння співчувати іншим, шанувати гідність близьких.

Внутрішня культура. Її не одержиш разом з атестатом чи дипломом. Вона виховується змалечку, батько-мати дарують її у спадок дітям, і спадок цей дорожчий за будь-яке інше багатство. Допоможе він людині в житті стати скрізь своєю — в школі серед ровесників, у трудовому колективі серед колег, у рідному селі серед людей, близьких і дальших. І в сім’ї буде лад, і хату радість не обминатиме.

Кожен з нас помічав, що люди, скупі на усмішку й привітне слово, як правило, дратівливі. Вони скрізь бачать тільки погане. Ось лист із Житомирщини. Пише до «Вербиченьки» чоловік. «Послухайте, яка в мене жінка. Коли б не прийшов з роботи, починаю вислуховувати її нарікання. На завідувачку магазину, де вона працює продавцем, на колег з інших відділів, на покупців, сусідів, на мене, звичайно. Я, мовляв, і те не встигаю зробити, й друге. Та я печалюся не про себе. Діти ж усе бачать у чорних фарбах. Менша дочка (їй п’ять років), граючись, так приказує: «Ти, ведмедику, і брехун, і п’яниця, а ти, лисичко, підлиза й вертихвістка». Точнісінько, як матуся, висловлюється».

Журиться чоловік: переймуть діти звичку матері гудити всіх, виростуть людьми недоброзичливими, на привітне слово скупими. А як хочеться, пише він, щоб більш було у нас радості, більш щасливих родин.

Так, щаслива родина — то наше суспільне багатство. Бо в родині такій майбутні наші громадяни вчаться великої премудрості життя — вміння спілкуватися, вміння дбати про інших скрізь — удома, на роботі, на вулиці, в автобусі, в магазині. Найщасливіші й найпрекрасніші люди ті, які прожили своє життя, весь час турбуючись, щоб іншим було поруч з ними гарно, зручно, сонячно. Умудрені сивиною підтвердять, що це так.

Лариса ШАХОВА. 1982 рік.