Наша пошта

• Спогад

Вічні дороги

Григорій МЕЛЬНИЧУК.

с. Липовеньке Голованівського району

Кіровоградської області.

...ВІД колодязя до оселі Мізюків стрімко збігала стежина. Там, угорі, брали воду сусіди, перехожі, водії автобусів. Побачивши Бориса внизу, біля хати, голосно й шанобливо віталися з ним. Іще юнаком він визначив свою долю: «Писатиму до газети». З такими ж, як сам, ентузіастами (Володимиром Лужанським і Дмитром Паламарчуком) повідомляв район про те, чим живе рідне Липовеньке, як йому працюється, що непокоїть. Друзі разом їздили на поля, токи, ферми, технічну базу, будови, до колгоспної контори, будинку культури, сільради. До механізаторів Петра Ковальчука, Олександра Вихристюка, Опанаса Шинкарука та інших. Нерідко такі виїзди в поле були раптові. Саме там Борис найбільше дізнавався про хліборобство, їхав туди з великою низкою запитань. І колосилася його сількорівська нива. Фактажу для творчого наповнення йому вистачало й узимку. Щось дізнавався від друзів, щось телефоном, хтось сам приходив, щоб запропонувати тему. Та ще й радіо налаштовувало на ідеї.

Ми часто з ним спілкувалися, але в розмові він ніколи не зачіпав сумних тем, хоча й мав вагомі підстави: не слухаються ноги і руки часто, інвалідний візок.

Борис Мізюк жив і робив свою справу розкрилено, осонцений матусиним піклуванням, добротворенням односельців. Мудра думка твердить: «Тільки найдовговічнішим із моментів є людська пам’ять. У ній є все: і подяка, й надія, й сподівання на краще».

Нам, випускникам тутешньої десятирічки, надто дороге це довге рівнинно-узвишне багатобарвне Липовеньке. Дорогі всі його покоління. І вічні дороги на давній землі. Тут ми довго радо ходили всім класом у день шкільного випуску. Сіючи згадками, жартами, пориваючись у професійний вибір. Дружно співали. Та ще сильніше закохувались у гарнесеньких однокласниць. І дякували-дякували нашим мудрим учителям у сяйві багатовіття шкільного подвір’я.