• З літопису наших днів

Час збирати каміння

Ганна КЛІКОВКА.

Запорізька область.

Прадавня минувшина відкривається людям по краплині. Начебто для того, щоб, діставши чергову порцію інформації про події далеких днів, у сучасників був час неспішно подумати і розібратися з ними. Від наших днів до епохи, коли на Хортиці поселилися протестанти-меноніти голландського походження, яких український народ традиційно йменував німцями, запрошені сюди царицею Катериною, нині минає 230 років. Вони прибули зі Східної Пруссії і знайшли у степах Південної України свою нову батьківщину.

НА ТЕРИТОРІЇ області багато пам’яток, будівель, соціальних об’єктів, споруджених працелюбними педантичними поселенцями. Чимало зруйновано, розібрано, як кажуть, по цеглині, частина використовується сучасниками. Але нещодавня знахідка місцевих істориків просто бентежить уяву, спонукає до роздумів про моральні засади відносно недалеких поколінь.

Співробітників Національного заповідника «Хортиця», які з пошуковою метою взялися розбирати фундамент зруйнованої комори на Верхній Хортиці, приголомшила знахідка — перед ними постав фундамент споруди, викладений з надгробків могил німецьких переселенців. На них чітко збереглися написи з прізвищами небіжчиків. Науковий співробітник заповідника Максим Штатський (на фото), який досліджує цю тему роками і є керівником науково-рятівної археологічної експедиції, припускає, що комору спорудили тут не випадково, знехтувавши всі норми людської моралі, потоптавшись над надгробками небіжчиків.

«Більшовицька влада, вочевидь, мала на меті знищити навіть пам’ять про «небажане» населення, — розповідає він.— Так, у середині 1930-х під коток у прямому сенсі слова потрапив німецький цвинтар — на цьому місці спорудили стадіон, а у 1946 році — школу. Надмогильні плити знищеного кладовища пішли в ужиток як будівельний матеріал. Саме з цих кам’яних стел будівельники понад вісімдесят років тому заклали підмурівок капітальної комори — «амбара». Зараз комора, зведена на могильних плитах, вщент зруйнована, прилегла територія — у занедбаному стані й перетворилася на стихійне сміттєзвалище. Тож у нас величезний фронт робіт: належить розібрати залишки фундаменту комори, транспортувати пам’ятники до місця тимчасового зберігання, на майданчик біля Музею історії запорозького козацтва. Відтак триватиме дослідження, реставрація та подальше використання стел для спорудження меморіалу пам’яті наших земляків-менонітів».

Звістку про надзвичайну знахідку оприлюднив у соціальних мережах запорізький історик, журналіст і краєзнавець Роман Акбаш, який бере активну участь в експедиції. Навпроти цієї комори — батьківський дім Романа. «На світлині з місця цих розкопок видно наше обійстя, — каже він. — Іще в дитинстві мені дивними здавалися плити в підмурівку комори, а один, квадратний, камінь нагадував ті, що на кладовищах. Пізніше не випадково я зацікавився історією нашого краю, зокрема менонітів.

Знахідка справді унікальна. Не можна без хвилювання читати прізвища, викарбувані на стелах німецькою мовою: Кооп, Паульс, Петкау, Дік, Тіссен, Гільдебрант, Завацкі… Виділяється пам’ятник з чорного граніту чи мармуру, дуже старовинний, прикметний, надпис позолотою датований 1855 роком. Разом дошукалися, звіривши дати: вочевидь, це надгробок з могили Катарини Кооп, дружини фундатора династії промисловців Коопів, який у XIX столітті стояв біля витоків промислових підприємств краю, таких, як автомобільний, кабельний заводи. Почуття й емоції мене просто переповнюють…»

На оприлюднену Романом інформацію посипалися сотні відгуків, чимало — з-за кордону, адже багато жителів німецьких колоній змушені були виїхати за межі України у Першу cвітову війну, а ті, що лишилися, постраждали від переслідувань та репресій в роки колективізації і Великого терору тридцятих. Дотепер нащадки хортицьких колоністів мешкають у Канаді, США, країнах Латинської Америки, Німеччині, Нідерландах.

Факти, які відкриваються в результаті пошуків хортицьких науковців, не можуть не вражати. Мимоволі відтворюємо для себе атмосферу тридцятих, пору масового обезголовлення храмів. Напевне, бравим безбожникам, які валили хрести з церковних куполів, не таким уже й смертним гріхом вважалося закласти в будівлю надмогильні плити. Звісно, без вказівного перста владців та вірного їм НКВС такого не чинили. Але гріхи минулого ніколи не минають безкарно. Чи не їх спокутують нині нащадки, захлинаючись у бездуховності, не в змозі збудувати гідне життя для вже власних дітей на своїй Богом даній землі?

Але, напевне, час збирати каміння. Надія не має права вмерти, адже на прадавній Верхній Хортиці молоді люди нового покоління серцем торкаються Пам’яті…