Архів
Вівторок,
6 серпня 2019 року

№ 62 (19709)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Соняшник
  • За рубежем
Палають зелені легені планети

РОСІЯ. Дим від палаючих сибірських лісів досяг території Аляски і західного узбережжя Канади.

Докладніше...
Щит Євфрату-2

ТУРЕЧЧИНА. Реджеп Таїп Ердоган анонсував нову збройну операцію на півночі Сирії.

Докладніше...
Ще й будуть неосудні

США. У штатах Техас і Огайо упродовж доби сталися два масові розстріли людей.

Докладніше...
Визначилися з датою

У БІЛОРУСІ визначилися з датою президентських виборів.

Докладніше...
Суперечливий закон

КИТАЙ. У Гонконзі — нові масові протести.

Докладніше...
Політичний компроміс

СУДАН. Військові та опозиція підписали попередню конституційну декларацію.

Докладніше...
Жебракування  за ліцензією

ШВЕЦІЯ. Місто Ескільстуна стало першим муніципалітетом, який запровадив дозволи на жебракування.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • За покликом серця

Iз рідним краєм назавжди

Тетяна РЯБОКЛЯЧ.

Київська область.

Фото автора.

Поліський район Київської області зазнав значної шкоди внаслідок аварії на ЧАЕС. Радіоактивний фон і забрудненість ґрунту смт Поліського і деяких сіл району були в 10 разів вищі, ніж у місті Чорнобиль. Лише восени 1989 року Радою міністрів УРСР було ухвалено рішення про відселення цього селища і ще 26 населених пунктів, яке тривало до 1999 року. Із району було евакуйовано 30 тисяч чоловік із 37 тисяч.

СЕРЕД виселених тоді був і житель Поліського Дмитро Дмитрович Герасименко. Нині він знайомий багатьом землякам не тільки як тамтешній самосел (один із кількох чоловік!), а і як талановитий поет, котрий чимало віршів присвятив рідному краю. Щоправда, почав їх писати вже після відселення. Випустив чотири збірки, готує до друку п’яту.

Дмитро тут народився, закінчив школу, потім — Чернігівський педагогічний інститут. Працював учителем фізкультури у школах Поліського району. А ось батьки його були нетутешні: тато у 1947 році приїхав із Харківщини, після війни закінчив курси, і його направили працювати в пожежну охорону. Мама — з Чернігівщини, де вони колись і зустрілися. Мамине село Кобижча (з її розповідей дітям) було чи не найбільшим селом у колишньому СРСР, із чотирма церквами і сімома колгоспами…

Герасименки-старші дали життя чотирьом синам: усі вони вважають себе поліщуками. Батьків уже немає на світі. А брати, дякувати Богу, всі живі. Тільки пороз’їжджалися по Україні: троє на Київщині — у Переяславі, Рокитному та герой нашої оповіді — у Фастові, а четвертий — в Одесі. Дмитро, втім, дуже часто навідується у Поліське. Тут йому найбільше подобається. Тому цікавлюся його нинішнім життям.

— У Поліському поруч нашого будинку — річка Уж, — розповідає чоловік. — Із нами тут і внучка Владиславка (нині третьокласниця) на канікулах кожне літо: купається в річці, на дереві свій «будиночок» має. Взагалі місцеві знають, що в Поліському є три «точки» — дуже забруднені радіацією місця, куди не варто ні ногою. Але, як на мене, то й у Києві багато радіації, і з екологією в місті погані справи. Нині не можна сказати, що Поліське забруднене. Колись воно справді було таким. Ми самі хотіли виселення, але нас довго не чули. Навіть виходили на акції протесту з вимогою пришвидшити переїзд. Бо в дітей кров із носа йшла часто… А як виїхали — минулося. Тепер же ситуація змінилася: ми з дозиметрами оббігали кожну вулицю, у лісах радіацію часто вимірювали, перевіряли гриби та ягоди — в основному чисто. Ростуть біля хати фруктові дерева. У кожному дворі колись були свої садки, та вже здичавіли, рідко плодоносять. Ми нічого не садимо, користуємося тим, що є. Усе їмо: вишні, яблука, малину... І, звичайно, рибу, яку я вловлю в Ужі.

Коли Дмитра Дмитровича з родиною переселили на Харківщину, батьківський будинок у Поліському за якийсь час завалився. «Допомогли» мародери: зняли дах, вікна. Згодом, навідуючись у рідний край, він довго виношував мрію сюди повернутись… А тоді почав втілювати її у життя. Працюючи вахтовим методом диспетчером у пожежній частині, у Поліське їздив частенько. Тож придивився підходящу не дуже зруйновану хату, біля якої жили люди і у дворі був колодязь. Відновили з дружиною іще один будиночок по сусідству. Тепер туди часто навідуються гості — поліщуки, яким болить рідний край. Дмитро Дмитрович певен: «Люди хочуть не просто приїхати і сьогодні ж — назад. А походити там, де молодість минула, де все рідне до болю, поринути у спогади… Я теж цим живу. Як вам пояснити? Якщо коротко: живу у світі, який сам собі придумав…» На цей час у Поліському офіційно проживає три особи. Час від часу ще дехто приїжджає, з ким пан Дмитро зустрічається.

У Дмитра Дмитровича дві дорослі доньки — Аня і Женя. Одна — в Києві, друга — в Куп’янську Харківської області. Туди їх родиною евакуювали 1999-го. Та через кілька років доля повернула в інше русло — подружжя розлучилося. Дмитро одружився вдруге й переїхав до Фастова. Але з доньками та колишньою дружиною спілкується по-дружньому. У Дмитра Дмитровича гармонійні стосунки з другою дружиною, яка не лише берегиня домашнього вогнища, а ще й порадниця, секретар-друкарка, врешті-решт — комп’ютерний «бос» для свого чоловіка.

Краще від багатьох слів розповідь про дивовижного поліщука підсумують рядки з його вірша, присвяченого рідному краю: «Волошки сині там, як небо, і сон-трава, берези сік. Нам долі іншої не треба, де жив — закінчувати вік».

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Пильнуватимуть
Читати
Святкуватимемо день народження держави
Читати
Премії «опрацьовуються»
Читати
Показують результат
Читати
Працювати — легально
Читати
Де межа цинізму?
Читати
За імпортом відстаємо
Читати
Оренда — як у Європі
Читати
«Саркофаг» своє відслужив
Читати
Запасаємося газом
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове