Тривога лише посилюється

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Луганська область.

На фото автора: ліс, скалічений «градами».

На хвіртці чужої дачі, яка після втечі з Луганська прихистила волонтерську родину Наталі Павлівни Журбенко, причеплено табличку «Територія України». Звичайно, й довкола будиночка, який знаходиться у Станично-Луганському районі, підконтрольна українській владі територія, але незатишна вона для людини, у якої серце сповнене любові до рідної землі.

_{Родовід}

ВОНА завжди любила Луганськ, Україну, але спокійно, врівноважено. Це не порівняти з тим почуттям, яке сьогодні палає у її серці, обпікає душу. Цю полум’яну любов, яка раніше лише жевріла, у ній роздмухала війна.

Українство у Наталії Павлівни в генах. Її бабуся, яку вона, на жаль, ніколи не бачила, зі шляхетної династії Вишневецьких.

Рід по дідівській гілці — козацький, його коріння десь під Таганрогом. Це місто з довколишніми селами входило до УРСР. Потім, коли Верховна Рада СРСР передала голодні спраглі степи Україні, навзамін росіяни забрали не менші площею таганрозькі чорноземи, які населяли українці. Тепер усе російське: і окупований Крим, який Україна напоїла й поставила на ноги, і родючі таганрозькі землі, населення яких за багато років повністю зросійщили.

Її теж хотіли зробити людиною без роду-племені. Спершу на цілині Казахстану, яку послали піднімати її батька й матір і де вона народилася, потім на Луганщині, куди сім’я повернулась. Однак не зміг «рускій мір» повністю знищити, загасити ту маленьку майже невідчутну, але стійку козацьку жаринку в душі.

_{Окупація}

ПОКИ йшли мирні мітинги патріотів, Наталя Павлівна сподівалася, що українці вистоять. Проте незабаром Луганськ наводнили звезені з Ростова, Воронежа й Бєлгорода агресивні покидьки. Їх було багато, вони готові були проломити голову кожному, хто хоч якось виявляв симпатії до України.

— Страшнішого дня, аніж 1 березня 2014 року, в моєму житті не було,— стверджує Наталя Павлівна, і її губи жорстко стискаються.

Саме цього дня рада федерації російської держдуми схвалила наміри Путіна ввести війська в Україну. Росіяни у цей день аплодували майбутнім вбивствам тих, кого вони називали братами.

Після цього дня у Луганську з’явилися танки, «гради», військові без розпізнавальних знаків на уніформі. Один з них подзвонив у її квартиру. Вона ніяк не чекала, що людина, з якою вони товаришували до війни, оголосить її «ворогом народу».

— Вітю, от скажи, що я поганого тобі у житті зробила?— запитала вона колишнього приятеля.

— Я нічим, Наталю Павлівно, зарадити не можу, — відвів він очі. — Вам краще зникнути з Луганська…

Наставали важкі часи. Донька з родиною перебралася до матері, аби разом пережити їх. Зі своєї квартири біля вокзалу Наталія Павлівна бачила місто Щастя у вогні, як збили над аеропортом літак з десантниками. Відразу після того, як броньовані колони ворога увійшли в Луганськ, вона з родиною під дулами автоматів виїхала з міста. Зупинилися на цій дачі, яку оголосили «територією України»…

Сьогодні у її луганському помешканні проживає високопоставлений працівник ФСБ, у квартирі доньки — прокурор Лугандонії. Хто забрав її бізнес, виробництво, яке давало роботу майже двомстам людей, Наталя Журбенко не знає.

Коли виїжджали, то сподівались, що тижнів за два повернуться. Дорогою хрестили українських солдатів, які повільно рухались у бік Луганська визволяти місто. Але ось уже шостий рік сім’я не може поїхати до рідної домівки.

— Якби не масове російське вторгнення, то Луганськ сьогодні був би вільний,— переконана пані Наталя.

_{Спокійне життя}

ШУКАЮЧИ прихистку від вогню, вони потрапили в самісіньке пекло. Станично-Луганське в той час на карті війни вважалося найгарячішою точкою, його руїни називали Сталінградом. На шостий рік завдяки українському бюджету і європейським грантам вдалося залатати побиті осколками дахи людських помешкань, відремонтувати школи й лікарні. Зібрано й здано на брухт понівечену військову техніку. Майже засипало піднятим вітрами піском траншеї і бліндажі там, де на смерть стояло українське військо з мобілізованих і добровольців. Про минуле нагадує лише ліс зі зламаним «градами» верховіттям — колись чорний обвуглений, а тепер сірий сухостій, з якого кіптяву змили весняні та осінні дощі. Росіяни, яких олігарх Коломойський називає «воїнами-інтернаціоналістами», гатили зі своєї території, станиці Метякінської, не шкодуючи снарядів. Хотіли, мабуть, щоб у тому пеклі живих не залишилось, проте люди вижили, вгризшись зубами в піскувату землю.

Більше року вони, аби мати світло, незважаючи на обстріли, запускали генератор, бензин до якого купували, пробираючись територією, що наскрізь прострілювалася. За дві години його роботи встигали накачати води собі й сусідам, зарядити мобільні, під’єднатися до соцмережі, щоб повідомити, що обстріли не припиняються, але вони живі.

Читаючи її дописи, люди, яких не зачепила війна, реагували на них по-різному. Одна пані зі столиці написала у коментарях, що Наталя «дратує своїми розповідями «нормальних людей, які хочуть спокійно жити». А хіба їй, колишній успішній бізнес-леді, цього не хочеться? Однак замість цього Наталя Павлівна намагається щось робити, аби та пані та інші, хто втомився від війни, могли «спокійно жити».

_{В окопах}

НАТАЛЮ Журбенко знає половина українсько-російського фронту, який розтягнувся на сході держави на кількасот кілометрів. І це не дивно, адже за 5 років через Станично-Луганське пройшло, змінюючи одна одну, 14 бригад ЗСУ. І кожній вона допомагала. Купувала лампочки й електрогенератори, дроти для освітлення бліндажів, щупи, якими знаходять міни, й біноклі, «буржуйки»…

— Фронт біля Станично-Луганського завдовжки півтори сотні кілометрів. Завжди не вистачає маскувальних сіток, — розповідає Наталя Павлівна.— У мене й зараз п’ять сіток лежить.

Той, хто знає, який дефіцит ці сітки на фронті, особливо коли їх останнім часом стали менше плести, оцінить досягнення Наталії Павлівни.

З нею дружать волонтери звідусіль, адже їй відомі потреби кожного підрозділу. Власне, вона «будувала» довколишні бліндажі й знає, який із них у хорошому стані і ще постоїть, а де завівся грибок і його вже треба ремонтувати.

Така діяльність на благо України багатьох дратує. Її будинок палили, двох собак отруїли.

— У разі чого окупанти мене розстріляють без суду і слідства,— певна Наталя Павлівна.— З того боку мені вже винесені смертні вироки як карательці, нацистці, фашистці…

_{Гібридний мир}

ТУТ, менш ніж за десять кілометрів од кордону з імперською Росією, вона усі ці п’ять років війни спить в обнімку з тривогою. Ця тривога стає сильнішою, коли Наталя Павлівна виїздить на КПВВ «Станиця Луганська», пропускний пункт, який у шість шеренг долає народ з так званої молодої республіки, аби отримати українські пенсії та інші соціальні медяники від країни, від якої вони так хотіли від’єднатися. Серед «пенсійних туристів» чимало таких, з кого просто пре ненависть до всього українського.

Пані Наталя дивиться на них крізь сітку огорожі й думає про те, як війна відкрила найгірше в людських душах. Вона виявила, що у нас є герої-кіборги й водночас продажні шкури, добровольці й дезертири, безкорисливі волонтери й ті, хто заробляє на війні. А ще є переселенці-патріоти і зрадники-пристосуванці.

— Ті, хто привів на нашу землю війну, тепер, заради того, аби скоріше одержати гроші, беруть «напрокат» паралізованих хворих на візочках, аби їх хутчіш пропустили на цей бік. Хтось накладає на здорову руку гіпс, інші налягають на ковіньки, вдаючи немічних… Вони навіть справляють потребу з цього боку, адже на тій території туалети зачинені, на них знущальний напис: «Ідітє с…ть в Украіну». На наших прифронтових територіях переселенці, які, щоб урятуватись, мусили тікати, в чому були, ледве зводять кінці з кінцями, а той, хто зрадив, приїздить раз на місяць і отримує пристойну пенсію. У шахтарів вона 12 тисяч і більше. Та ще й з того боку вони щось одержують. Нещодавно зустріла одного далекого знайомого, який горло драв за Росію. Не міг зі мною поговорити, бо, бачте, їде на відпочинок, поспішає на літак до Афін. Непогано влаштувався чоловік.

І з кожним днем тривога Наталії Павлівни посилюється. Особливо коли чує, що «потрібно перестати стріляти». У Станично-Луганському вже розібрали блокпост, відвели війська, натомість бетонні укріплення з того боку розбирати ніхто не збирається.

— Українським коштом хочуть відновити зруйнований міст, — ділиться наболілим жінка. — Мабуть, для того, аби краще було обмінюватися контрабандою. Український сир, після того як зняли обмеження на перевезення продуктів, прямим ходом — на Росію. Приїздить фура, все із неї розкладається по візочках, а потім каравани «візочників» перетинають КПВВ… Але найстрашніше те, що коли полагодять мости через Сіверський Донець, зруйнують опорні пункти, сюди може посунути вороже військо, яке концентрується на тому боці. Вторгнеться в Україну, наче парадом пройде…

Наталя Павлівна поки що втратила домівку. А тепер боїться втратити рідну землю.

На фото автора: волонтер Наталя Павлівна Журбенко.