Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• В обіймах Морфея

О, солодкі сни!

Володимир ПАЛЬЦУН.

м. Львів.

Я не думаю, що ранки скрізь починаються з того, що вас сварить дружина. Розмова відбувається на кухні, ви відрізані в кутку, з якого неможливо дотягнутися навіть до ручки радіо. А говорить вона про те, що вчора ви смажили на вечерю бульбу, попередньо її не почистивши.

— По-перше, — говорите ви, налягаючи на логіку, — я вчора бульбу не смажив, по-друге, сам бульбу ту їв і нічого такого не помітив, по-третє, взагалі ніхто ніяких порушень технології в приготуванні їжі не зауважив, бо увечері не було світла, а по-четверте, якщо бульбу справді засмажено непомитою і в кожушках, то на це здатен тільки твій племінник. Цей тюхтій протягом усього кварталу закоханий.

Інша б замовкла, а моя Ганка — ніколи в світі.

— Що? Тобі вже очі коле дитина моєї сестри?! Мені скалічив життя, ще й бідному хлопцеві не даєш дороги! Бач, він тебе, товстошкурого, об’їв на пательню бульби! Хлопчина, може, й недочистив яку картоплину, економлячи, щоб ти не дорікав шматком хліба...

В цей час «бідний хлопчина» спить під вікном на канапі, хоча будильник на його столику підняв усіх у під’їзді. Сперечатися з Ганкою не варто, бо, по-перше, нема часу, по-друге, все одно дійдемо до того, що мій дід мав на Збоїщі коханку, по-третє...

Електробритва у мене в портфелі, два плавлених сирки — теж, отож поспішаю на роботу. Вдень і ввечері, я це знаю з довгорічної практики, Ганка буде знову моєю доброю Ганкою, навіть може якось у кіно в особливо пікантній ситуації провуркотіти: «Мій голубе», — чи взяти до себе на сумку мою руку. А ранки, ранки у нас — як олімпійські розминки, після яких без страху йдеш у вогонь і в воду, в трамвай і ляльковий театр.

І все-таки, думається, що не в усіх домівках дні починаються саме так. Я припускаю, що спочатку десь далеко-далеко сходить сонце, проміння його зазирає у вікно, чоловік іде по молоко, а жінка, зустрічаючи його, з ласкавим гумором говорить: «Це, мабуть, до дощу». Всі снідають, щебече малеча, а бабця помахом руки проводжає вас виконувати напружені плани.

У цій гіпотезі випало утвердитися вчора. Я прокинувся від шепоту Ґанки до бабці: «Тихо, він прийшов пізно, ще не виспався». Я подумав, що то про племінника, і нишком зиркнув на канапу. Але племінник взагалі ще не приходив. Тільки згодом зрозумів, що йдеться про мене. «Що ж це коїться на білому світі? Може, хто із близьких помер? А може, я у відрядженні?» — снувалося в голові.

Тільки все було у моєму рідному домі, Ганка оберігала саме мій сон. А коли я поголився і зайшов до кухні, біля паруючого горнятка з кавою святковим салютом лежало сузір’я канапок, а дружина притрушувала їх пахучою зеленню.

«Може, моя облігація виграла?» — подумалось.

— Покуштуй, чи не замало цукру? — сказала Ганка, і в цю мить вона була простою і доступною, як великі люди. Коли я рушав на роботу, у вікно визирнула бабця і сказала, певно, щось добре, бо кутики губ у неї стирчали догори.

Що могло статися? Невже ми починаємо нове, невідоме життя? Радісна тривога бентежила груди. На дванадцяту дня я остаточно переконався, що закоханий у Ганку, як тоді, у парку на Погулянці. Серце моє ворушило ребра, коли я востаннє крутнув телефонний диск.

— Рідна моя, — сказав я і набрав побільше повітря, — я тебе теж люблю.

— Тихше, — відповіла вона, — нас можуть почути.

— Ти часом не занедужала? Ранком мала виснажений вигляд...

Вона заплакала.

— Ти цілу ніч мені снився. Ти був гарним хлопцем, як тоді, на Погулянці, — схлипнула Ганка, — а я тебе за щось дрібне, неважливе ображала, була несправедливою... Мені так соромно...

О, солодкі сни! Ми плакали і сміялися. Ні, я таки твердо переконаний, що ранками часом таки спершу сходить сонце, а потім уже починається усе інше. Цієї переконаності в мене ніхто не відбере, навіть Ганка, яка сьогодні почала день з повідомлення, що звечора я поставив туфлі носами врізнобіч. До коханки діда ми не дійшли — я втік.