Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Образок

Мовчазний свідок

Надія БІЛА.

с. Липляни

Малинського району

Житомирської області.

РОСТЕ на нашій вулиці в’яз. Високий, гіллястий. Його стовбур в обхваті понад п’ять метрів. Ніхто не знає, скільки йому років. Старожили припускають, що більш як два століття. Виріс цей красень на благодатній землі серед людських осель. Людно, гамірно навколо, а в’язу затишно. З року в рік розростався і вшир, і вгору.

Так і стоїть десятиліттями цей мовчазний свідок усіх подій людського життя не тільки на нашій вулиці, а й усього села Липляни. Кажуть, дерева здатні відчувати все, що діється довкола, співпереживати. І чого тільки не довелося бачити нашому в’язу!

1900-го через дорогу від нього збудували церкву. Тріпочучи на вітру, в’яз першим вітав подружжя, які тут вінчалися. Від їхньої радості та надій розростався, міцнів.

Та ось повіяли інші вітри. Настали часи атеїзму. Сусідку-церкву спочатку закрили, а потім розібрали, щоб побудувати з неї комору та клуб. Мовчазним був тоді велетенський в’яз, нагнувши своє гілля аж до землі.

Не злічити, скількох людей з роками провів він за вічну межу — стала тихою наша вулиця, та й село спорожніло. А могутнє дерево росте, звеселяє душу, показуючи свою силу.

Якось налетів сильний вітер, розгойдав в’яза. Одна з гілок не витримала сильного натиску, відчахнулася і впала на дорогу. Від рани аж зойкнув велетень. Прибігли люди, прибрали зламану гілку, обдивлялися дерево, жаліючи. В’яз вистояв, наступної весни зазеленів іще пишніше.

Він не здався і в роки Другої світової війни, хоча й був прошитий кулями. Це біля нього німецькі завойовники на очах у Василини Білої вбили її чоловіка, який так і не встиг побачити свого другого сина, народженого вслід за цією страшною подією. Чи можна передати горе молодої матері? В’яз скорботно скрипів гіллям.

Війна в Афганістані принесла на нашу вулицю нову біду — героєм загинув зовсім молодий хлопчина Микола Бобік. Єдиний у матері, її надія й опора. Здавалося, розпач і мука згорьованої жінки передалися й в’язу. Довго тріпотів він усім своїм листям…

Настали роки відбудови нашої незалежної України. Будувалося й село. Поряд із в’язом заклали фундамент будинку сімейного типу. Сподівався красень на молодих сусідів, бо старих уже всіх провів у засвіти. Та марними були ці надії. Позитивних змін не відбулось ані в суспільстві, ані в селі. Будівництво припинилося. Прикро людям. Здається, разом із ними журиться й в’яз. Опустив своє кучеряве віття, притих — чекає кращих часів...