Архів
Вівторок,
9 липня 2019 року

№ 54 (19701)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька

Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.


Версія для друку          До списку статтей

Рідна мати моя

Пісні дитинства

ЗНАЙОМОЮ стежкою йду до свого дитинства. Ось і дорога серцю хата, де живе моя мама Марія. Безсмертники на покуті, вишиті рушники, запах свіжоспеченого хліба… Наша хата завжди була чепурна від квітів. Вони буяли на підвіконнях і надворі. А скільки їх розцвітало на маминих вишиванках!

Пам’ятаю мамині пісні. Тануть сніги, зацвітають проліски, капотить березовий сік, достигають хліба — у всіх цих знайомих із дитинства картинках мені вчувається мамин спів. А як наповнювалася піснями наша хата у свята!

Мамина пісня змовкла, коли помер наш батько. Вже без пісні мама копала, сіяла, збирала, косила, щоб поставити на ноги нас, трьох дітей. Хоч би як раненько не вставало сонечко, все одно мама була на ногах раніше за нього.

Я завжди намагалася бути схожою на Вас, мамо. Ви навчили мене любити життя, перемагати труднощі, бути людяною. Ви допомогли розгледіти красу росяних ранків, калинового цвіту…

Життя нас розкидало, але нашим оберегом були і є батьківська хата і Ви, мамо. Сюди ми приїжджаємо, коли переживаємо складнощі або щоб поділитися радощами. З Вашим благословенням повертаємося до щоденних турбот.

Низький уклін Вам, мамо Маріє, за прекрасне дитинство, за любов і щирість, за мудрість і людяність!

Лідія КРИВОПАТРЯ.

с. Гарбузівка

Лебединського району

Сумської області.

 

Завжди із нами

МУДРІ ласкаві очі, щира усмішка, натруджені руки — такою, матусю, я пам’ятаю тебе. А ще — твої розповіді про свою молодість, батьків, дідів, сільське життя-буття. «Всі хлопці із захопленням спостерігали, як я, 15-літня, інколи мчала на батьковому рисакові. Наш коник був із норовом — не всіх підпускав до себе. Брати мої не наважувалися їздити верхи на ньому, а до мене був ласкавий…» — згадувала мама. Під час Першої світової війни мама копала окопи. А потім знову безкінечні турботи сільського життя…

«Невдовзі прийшла велика радість: із армії повернувся мій коханий, якого я чекала аж сім літ. Одружилися, чотири рази прилітав до нашої оселі лелека. Як ми з чоловіком раділи чотирьом своїм синочкам!» — не втомлювалася повторювати мама. Аж тут нове страшне лихо: голод 1933-го. Вона не любила розповідати про той час, завжди плакала, коли згадувала. Дорогою ціною ми всі тоді вижили…

Здавалося б, усе лихе вже позаду, але ні — почалася Друга світова війна. «Мої синочки, мої соколики — Петрик, Павлуша і Вася — не повернулися до мене…» Згорьована посивіла мама довго не втрачала надії, що сини вернуться, не раз виходила на гору, звідки проводжала їх на війну, благала Бога… Але перед цією трагедією всі виявилися безсилими. Ми з батьком як могли розраджували маму, всіляко допомагали у всьому.

…Уже 38 років немає нашої матусі. Але вона завжди незримо з нами. І внуки, і правнуки її пам’ятають.

Андрій РАНДЮК.

с. Станилівка

Погребищенського району

Вінницької області.

 

Версія для друку          До списку статтей
При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове