Архів
Вівторок,
9 липня 2019 року

№ 54 (19701)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька

Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.


Версія для друку          До списку статтей
  • Слово про сучасницю

Вірина велика радість

Тетяна РЯБОКЛЯЧ.

Київська область.

На життєвому обійсті Віри Олександрівни Данильчук із села Поталіївка, що в Іванківському районі на Київщині, нещодавно розквітла красива дата...

— ОЙ, лишенько, мені самій на віриться, що дев’ятий десяток розміняла. Але все це мої літа. Шкода, хазяїна мого немає сьомий рік на світі, то він би вам заспівав про те, як «молодість не вернеться...» — усміхається жінка, водночас промокаючи в куточках очей маленькі блискучі, як кришталики, сльозини. — З ним і святкувати хотілося, й весело було в хаті, й робота кипіла, аж гай гудів за селом. А тепер і село ледве тримається на світі… Розлетілися і наші з Льонею діточки, добре, хоч недалеко — у столиці. Часто приїжджають, допомагають і город впорати, і продуктів привезуть та все інше, що потрібне в домашньому господарстві. Звуть до себе. Та я в місто — ні-ні… Їх приїзд для мене — щоразу свято. У будні це слово мені навіть вимовляти складно…

Віра Олександрівна родом із села Макарівка — зі славного роду трударів Покотил. У батьків їх було четверо — вона і троє братів. Усіх виростили, у світ вивели порядними людьми. Віра, закінчивши школу, вступила на ветеринарний факультет Немішаївського радгоспу-технікуму. Вчилася старанно, ретельно готувалася до занять, семінарів, екзаменів. Бо знала, що, крім знань, треба ще й стипендію отримувати: у батьків не було можливості допомагати фінансово.

Зустріла Віра в технікумі й свою долю — гарного, розумного, життєрадісного і, здавалося, завжди веселого Льончика з Рівненщини. Це вона та друзі так його називали, а для інших він був Леонідом Федоровичем. З ним і вивчене легше засвоювалося, і якісь проблеми чи непорозуміння вмів перевести на жарт і вирішити позитивно. І вечірні зустрічі з прогулянками під спів солов’я та при заході сонця додавали натхнення. З часом щира дружба переросла в щирі почуття: молодята побралися й, отримавши дипломи про закінчення технікуму, за направленням приїхали в село Дубова Поліського району. Але згодом їм запропонували роботу і житло поближче до Віриного рідного села — у Поталіївці. Там подружжя стало працювати на ветеринарній дільниці Мусійківського колгоспу, пізніше реорганізованого в КСП ім. Ватутіна, а потім у СГВК «Мусійки».

Як і в студентські літа, в житті й далі вони знову ділили все навпіл — і радість, і будні, і всі життєві турботи та незгоди, підтримуючи один одного вдома й на роботі. Обоє ветлікарі за фахом. Тож він працював завдільницею, вона — його помічницею. І так усе трудове життя до виходу на пенсію. Коли Леонід Федорович виїжджав на виклики в інші села — Мусійки, Димарку, Термахівку, Старі чи Нові Соколи, Красилівку, вона виконувала на місці його обов’язки. Після них на дільниці лише кілька років ще попрацювали молодші їх наступники, а тоді вона взагалі закрилася: до цього призвели реформування в аграрному секторі країни та ветеринарній службі. Хоч ще довго до ветлікарів Данильчуків зверталися по допомогу й односельці, й жителі інших сіл, які тримали худобу та птицю, домашніх улюбленців — котів і собак, які хворіли чи потрапляли в якусь біду і потребували лікування. Тепер те все лише у спогадах.

За подружнього життя Данильчуки побудували хату, посадили чималий садок, збудували криницю з журавлем, виростили трьох чудових дітей. Син Василь став юристом, доньки Ніна й Ірина — педагогами. Усі живуть в столиці, мають свої сім’ї, у старших Віриних онуків уже є свої дітки. І всі вони для бабусі-прабабусі — велика радість: її любов, віра і надія…

Версія для друку          До списку статтей
При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове