Наша пошта

• Картинка з життя

Росте у дворі горіх

Тамара КУРОЧКІНА.

м. Оріхів

Запорізької області.

БАБУСЯ прокинулася вранці від раптового стуку в шибку. Визирнула у вікно — нікого. У світанковій імлі тільки тихо погойдувалися горіхові віти. «Та це ж дозрілі горіхи падають», — здогадалась жінка. Вона повернулась у ліжко, але сон пропав. Думки заполонили щемні спогади. Згадалось, як справляли новосілля у цій хаті. Вона якраз до першого класу пішла, а тато приніс додому два саджанці.

— Давай, доню, допомагай! Де виберемо місце? Горіху потрібен простір, бо він любить свободу, живе довго. Як виросте, буде багато затінку від його крони.

Посадили біля новозбудованого дому в чотири руки — дужі чоловічі й тендітні дитячі. Викопали ямки, полили водою з колодязя, посадили тоненькі деревця по обидва боки хати. Тільки одне прийнялося, інше всохло, не встигши й піднятися. Пізніше замість нього посадили липу.

— Теж корисне дерево, — казав татусь. — Його цвіт при застуді найкраще допомагає. А горіх даруватиме нам плоди. Ти ж їла, дочко, правда, смачні?

Став горіх окрасою їхнього двору, почав родити. Спочатку плодів було небагато, потім усе рясніше, сповна віддячував господарям за турботу. Мама пекла печиво і пироги, додаючи мелені горіхи, а то й просто смажила на сковорідці.

Під цим деревом вона почула освідчення у коханні від свого майбутнього чоловіка, воно було свідком їхніх побачень. Під ним поставили весільні столи. Закохана пара мріяла про щасливе подружнє життя, а селом линула далеко пісня «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Хіба знала тоді, через які випробування доведеться пройти їхній сім’ї? Загинув на війні батько, і вона чула, як голосила мама, обійнявши горіх. Невдовзі застудилась сильно, померла ще молодою. Чоловік теж на фронті побував, повернувся з посивілим чубом та з кулею у нозі. Коли помер, домовину поставили під горіхом, який саме квітував весною, і сипався додолу його цвіт у журбі.

З горіхом пов’язане все її життя. Тут бавилися іграшками її синочки, сюди приводили своїх наречених. Вони вже давно дорослі, самі онуків мають.

…Коли сонце піднялося вище, вийшла жінка з хати. На подвір’ї лежало кількадесят горіхів, деякі ще й не скинули зелено-коричневих одежин. Зібрала бабуся плоди, поклала підсушувати на столі: «Порадую своїх, пригощу, коли на Покрову на мій день народження приїдуть»…