• Знай наших!

Коли футбол — це життя

Розмову вів Микола МОТОРНИЙ.

На фото: Федір Шпиг (у центрі) на турнірі «Шкіряний м’яч».

Федір Іванович Шпиг став відомим уже в перші роки незалежності не лише як один із засновників чи не першого українського банку «Аваль», а і як ініціатор створення Асоціації аматорського футболу України. Цього року минає 20 років від тієї події. Що вдалось, а що ні? Які плани і мрії у футбольних аматорів? Про це та інше у розмові з Федором Івановичем.

— Торік в Асоціації аматорського футболу України був ювілей. Давайте подумки перенесемось у 1998-й, коли молодий банкір і меценат Федір Шпиг разом із командою однодумців ініціював створення ААФУ…

— Так, ми її заснували 2 березня 1998 року разом з Анатолієм Поповим, Василем Антонюком, Тарасом Климом. Почали з найголовнішого — дитячого футболу. Поставили перед собою конкретне завдання — відродити змагання на призи «Шкіряного м’яча». І ось упродовж понад двадцяти років козачок із нашої емблеми запрошує хлопців щороку поборотися за чемпіонські титули. Спершу взялися за підготовку регламентних документів. Кожна школа отримала по кілька примірників з інформацією про турнір. Відразу активізувались учителі фізкультури, батьки, долучилися місцеві органи влади, бізнесові структури. Велику допомогу надали обласні й районні федерації. Підставила плече Федерація футболу України. Загалом чимало людей допомагало відродити цей дитячий турнір.

— Скільки команд стартувало у дебютному дитячому турнірі?

— На старт вийшло майже сто команд. До фінальної «пульки» дійшли вісім колективів, які в Івано-Франківську розіграли перше звання чемпіона України.

— А ви не боялися взятися за цю нелегку справу? І чому саме вам запропонували очолити аматорський футбол України?

— Певна річ, трохи і вагавсь, і сумнівався, бо не хотів бути просто «весільним генералом». Адже тоді керував ще й банком. Тож коли попросили взятися ще й за аматорський футбол, я, природно, трохи повіднікувався, але відчував, що це моє. Були фінансові можливості та організаторський досвід. Мені поталанило на помічників і послідовників. Тарас Клим, Василь Антонюк, Петро Безносенко, Володимир Боденчук, Андрій Біба, Олександр Каденко, Сергій Загоруйко — без цих людей не відбулася б асоціація.

Люблю спостерігати за грою дітвори. Скільки там темпераменту і бажання забити гол, обіграти суперника, дати точний пас і, звичайно, перемогти! Я постійно запрошую представників «Динамо» і «Шахтаря» на наші змагання. Адже грають талановиті хлопчики 10-12 років — майже в кожній команді два-три дуже перспективні. Треба вміти розпізнати здібну дитину, а вже потім її «шліфувати» до футбольного діаманта. Останнім часом київські, донецькі та львівські селекціонери і скаути дитячих футбольних шкіл таки почали цікавитися цими дитячими змаганнями. Уже маємо кількох наших вихованців навіть у головній команді України.

— Федоре Івановичу, а могло б бути набагато краще із цим?

— У нас дуже-дуже багато талановитих і здібних людей, і не тільки в спорті. Могло б бути все набагато краще, якби мало місце справжнє державницьке ставлення. Поки ж маємо занедбану спортивну інфраструктуру. На жаль, усе більше втрачаємо свої позиції на міжнародній арені. Наші футбольні команди не витримують конкуренції в Європі, не можемо (чи не вміємо) створити боєздатну національну збірну. Причина проста — низький рівень підготовки, невисока функціональна готовність спортсменів.

— Знаю, що Ваш футбольний шлях розпочинавсь у селі Кобижча, що на Чернігівщині. Цікаво, на якій позиції подобалося грати?

— Моя перша футбольна любов — команда «Стріла», яку організував разом зі своїми кобижчанськими друзями. Був атакуючим півзахисником, мав сильний і точний удар. Нашої команди побоювалися, бо в кожному поєдинку ми практично не залишали суперникам шансів навіть на нічию. Це, мабуть, найкраща частина мого життя, коли ми, сільська дітвора, з м’ячем майже не розлучалися. Відразу за нашою сільською церквою на вигоні «змайстрювали» стадіон. Влучали в саморобні ворота, забивали голи. Не те що нині витворяють наші «професіонали» — з кількох метрів воріт не бачать! Потім грав за збірні команди технікуму, армійської частини, Київського обкому комсомолу, банку «Аваль», компанії «Молочний альянс». На жаль, роки летять. Аби ви тільки знали, як хочеться повернутись у кобижчанське футбольне дитинство…

— За яку команду вболіваєте?

— Все життя — за київське «Динамо». Я разом із ним — і коли чемпіонами були і в єврокубках били «Баварію» та «Барселону», і тепер, коли неспроможні обіграти навіть штучно створений «Верес». Це моє «Динамо»!

— Федоре Івановичу, які завдання ви ставите перед своєю командою на найближчу перспективу?

— Головне — не дуже гучно бити в литаври (сміється). Тепер треба виходити на якісно новий рівень організації «Шкіряного м’яча». Для юної футбольної зміни потрібно закладати такий підмурівок, щоб потім із дітей робити майстрів найвищого ґатунку. А батькам варто думати, як виховати їх сильними, здоровими, розумними, культурними людьми. Це допоможе і в спорті, і в житті. Любіть нашу Україну, свій рідний край, батьківську хату. І давайте всі разом робити так, щоб наша країна ставала кращою, багатшою, сильнішою. Потрібно просто об’єднатися, засукати рукава — і працювати.