Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Порада

Найкраща профілактика

Анатолій НАУМОВ.

м. Донецьк.

Якось на трамвайній зупинці до мене підійшла поважного віку жінка з валізкою і заліпила такого ляпаса, якого ніколи не одержував навіть від чоловіків, хоч і мав із ними колись окремі сутички.

— Нахаба! — закричала жінка. — Як ви смієте?

За що мені випала така немилість, здогадався лише наступного дня, коли два підозрілі типи біля гастроному підскочили до мене, на ходу риючись у кишенях.

— У чому річ? — насторожився я.

— Жоро, дай йому під дихало, — прохрипів один із них. — Сам підморгує, а потім ще й дивується.

Підморгує — ось у чому полягала таємниця. Довелося відвідати лікарню.

— Лікарю, у мене смикається повіка, — скрушно сказав я.

— Бачу, — стомлено потираючи скроні, відповів лікар. — Нерви, перенапруження. Я можу, ясна річ, виписати ліки, але це не вихід. Вихід — тут, — він прозчинив вікно, гучно, немов компресор, втягнув у себе свіже повітря. — Не хочете підморгувати перехожим, плюньте на медицину. Відправляйтеся на природу...

— Я хотів би ловити рибу, — зізнався я.

— Тим краще. На Глибокому, кажуть, зараз гачки рве. Посидьте з вудочкою, і нерви у вас будуть, як у комісара Мегре. Я сам із задоволенням порибалив би, геть стомився...

Збирався я ґрунтовно. В рюкзак вмістилося стільки, що створювалось враження, буцімто в сім’ї відбувся розподіл майна і я свою частку захопив із собою.

Опівночі дістався Глибокого. Ішов лісом, але самотності не відчував. Навпаки — з усіх боків мене оточували силуети з рюкзаками. Куди їх несе, зрозумів дещо згодом, вийшовши до озера. Берег виявився неприступним. Щоразу, намагаючись пробратися до води, я наштовхувався на ці силуети, і вони агресивно викрикували: «Тут зайнято!». Скидалося на те, ніби вони захопили берег іще в дитинстві.

Наприкінці ночі мені пощастило виявити вільний метр рибальської території. Спробував закинути вудочку, але зачепив гачком за рюкзак сусіда. Здійнялася сварка — я, мабуть, лякав рибу, і один нервовий тип із тижневою щетиною запропонував прогнати мене, у нього, за його словами, зірвалася двометрова щука.

Потім з’ясувалося, що мій поплавець чомусь схильний тонути і залишатися під водою назавжди. Довелося перелаштовувати снасть на ходу, на цій операції я згаяв майже годину. Втішало те, що жоден силует не міг похвалитися рибальським щастям. Чи то не клювало, чи риби не було — жоден із тих, хто сидів поруч, не спіймав навіть пічкура.

І раптом на цьому нестерпному безриб’ї мій загнузданий поплавець затанцював так, наче йому захотілося виправдатися за марне донині існування.

— Клює! — луною рознеслося берегом. Ланцюг рибалок судорожно розімкнувся і заповнив лужок за моєю спиною.

— Тягни, підсікай! — радили мені одні.

— Не спіши, нехай глибше ковтне, — твердили інші.

Зрештою я вирішив тягти, волосінь натягнулася струною, затим тенькнула якоюсь сумною ноткою.

— Роззява! — констатував хтось іззаду. — Треба було мене слухати.

Кожен з очевидців мого ганебного провалу — а тут зібралася абсолютна більшість рибальського ланцюга — прагнув висловити мені свою принципову думку. Та особливо гнівався нервовий тип із тижневою щетиною.

— І сам не гам, і другому не дам! — кричав він хрипким ранковим голосом, підступаючи до мене з кулаками. — Гнати таких треба звідси, нехай у Північному Льодовитому ловлять!

Я відчув, що хтось із нас двох більше рибалити не повинен, і заходився змотувати вудку... А коли повертався додому, мені — на додачу до рибальських неприємностей —стало ще й млосно...

Довелося відвідати лікарню. Цього разу я нічого не сказав знайомому лікареві зі стомленим обличчям. Вірніше, не міг сказати. Ми побачилися в коридорі, коли я проїжджав на механізованих ношах у призначену мені палату.

— Ага, це ви? — мовив лікар. — Казав же, відправляйтеся на Глибоке, половіть рибку, це найкраща профілактика. А я обов’язково поїду. Там, кажуть, учора в одного роззяви така зірвалась, що його мало не вбили.

І він підморгнув мені.

На знак згоди я підморгнув йому.