Архів
Вівторок,
12 лютого 2019 року

№ 12 (19659)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька

Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.


Версія для друку          До списку статтей
  • Спогад

Біла паляниця

Софія СОРОКОВА.

с. Циблі

Переяслав-

Хмельницького району

Київської області.

Нещодавно попросила онука купити в магазині хліба. Він приніс паляницю — високу білу пухку. Відрізала скибку, вдихнула неповторний запах — і мимоволі сльоза пройняла. Здивований онук кинувся заспокоювати: «Чого ви, бабусю, плачете, в магазині хліба багато…». А мене вже не відпускали спогади: пригадалась розповідь мами про роки, коли про хліб лише мріяли.

«ПЕРЕД війною ми мали хліб, та ще й із медом: у колгоспі була чимала пасіка. Та 1941-го фашисти вигнали всіх мешканців із села і замалим не спалили у церкві Букрина за те, що ми були із партизанського краю. Біля села справді діяв партизанський загін, основна база якого була в сусідньому селі. Хтозна, що було б з нами надалі, якби не односелець Михайло Омелянович. Він трохи знав німецьку мову, тож разом із місцевим поліцаєм запевнив німців, що у нашому селі партизанів немає… Повернувши нас додому, німці змушували дорослих ходити на роботу. Хоча на полях росло збіжжя, ми ним не могли розпоряджатися. Знаючи, що фронт повернувся назад, очікували на визволення і, звичайно ж, думали про наступну весняну посівну. Чим поля засіватимемо? Вночі пробиралися ярами, щоб хоча б трохи нажати колосків та приберегти зерна для майбутнього врожаю. Було страшно ходити вночі, але що мали робити? Заспокоювали себе тим, що німці боялися партизанів і ночами сиділи у хатах.

1943-го зазнали чергового жахіття. Біля нашого села була переправа на горезвісний Букринський плацдарм. Німці бомбили її так, що в селі вціліло близько десятків двох хатин. Довелося вже нашим військовим виселяти мешканців у свій тил.

Та ось війна закінчилася. Село було повністю розбите: ні школи, ні клубу, ні сільради, ні колгоспних будівель. Будували всі гуртом: робили цеглу із глини і мурували хати, стайні — все, що тоді було необхідне у першу чергу. Землю орали коровами і вилікуваними від поранень кіньми. Вірили, що впораємось, що будемо з хлібом…»

Слухаючи тоді маму, я згадувала своє дитинство. Хоча й була мала, та пам’ятаю жорстокий спекотний 1946-й і голодний холодний 1947-й… Їли все, що росло під ногами, пекли млинці із сухого листя липи, лободи та гречаної полови. Рятувала дніпровська риба — наше село на самому березі. Ось так і вижили. Відбудували, відновили все. А в шістдесяті роки хліба вже наїлися досхочу. Але поки живемо, пам’ятаємо ті страшні часи. У мене навіть віршовані рядки народилися про нашу святиню — «духмяну паляницю, сонячний дарунок рідної землі».

Хочеться, щоб наші діти й онуки ніколи-ніколи не зазнали того, що довелося пережити нам.

Версія для друку          До списку статтей
При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове