Архів
Вівторок,
12 лютого 2019 року

№ 12 (19659)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька

Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.


Версія для друку          До списку статтей
  • Розкажу про хорошу сім’ю

Формула щастя для двох

Ганна КЛІКОВКА.

Запорізька область.

Історію цієї дружної працьовитої сім’ї із Піскошиного, що у Веселівському районі, розповіла мені Ніна Мошенська — педагог, керівник сільського центру дозвілля й відпочинку. Ніна Борисівна певна, що такі родини є окрасою й гордістю України, прикладом, як треба вірно любити, чесно й совісно жити, бути разом і в радості, і в печалі. Сімейні цінності — це підвалини, без яких важко будувати світле прийдешнє.

ЖИТТЯ плине так швидко, що не встигли Валентина й Іван Ходикіни зогледітися, як виросли діти, стали на крило, вже й онуки підростають. А зовсім недавно, здається, над усім світом зоріло їхнє молоде щастя, таке чисте і красиве.

Дівчинка зростала в мальовничому Піскошиному, в працьовитій сім’ї колгоспників, де треба було багато працювати в обійсті, а ще бігти допомагати мамі на фермі. Валя залюбки доглядала корівок, навчилася доїти їх і випоювати малих телят. Після закінчення школи вступила до Василівського сільгосптехнікуму вивчати зоотехнію. Там доля і звела дівчину з гарним парубком із Токмацького району. З’ясувалося, що в неї з Іваном Ходикіним багато спільного. Юнак також був селянським сином, привченим до роботи, опановував ветеринарію та мріяв жити і працювати в рідному селі. Чимало дівчат задивлялися на нього. Та коли друзі познайомили його з Валею, всі решта для Івана перестали існувати. Кохання супроводжувало їх два з половиною роки навчання. Розлучатися після закінчення технікуму було несила, проте кожен поїхав працювати у своє село, а Івана чекала ще й служба в армії.

Скільки їх було написано, тих армійських листів! Письмові й усні присягання двох у довічному коханні перевірку витримали, тож, коли Іван повернувся з армії, восени старости з Токмацького відправилися у Веселівський район. Гарбузами їх не наділили, зустріли, як годиться, хлібом-сіллю, а невдовзі на два райони гуляло щасливе весілля, поріднилися села Піскошине й Рівне.

Молодята починали сімейне життя в Івановій домівці, потім отримали житло від колгоспу. В новій оселі народилися одна за одною донечки — Іринка й Оля. Згодом родина перебралася у Валине рідне Піскошине. Іван Павлович працював на фермі за фахом, дружина — в дитячому садку, куди водила й донечок. Доля ощасливила сім’ю ще й синочком Миколою.

Молоді сім’ї не завжди полюбляють жити з батьками, але у Валентини й Івана Ходикіних складалися напрочуд добрі стосунки з найріднішими людьми. У родині завжди шанували старших. Онуки також допомагали бабусям і дідусям. Коли у Рівному захворіла мама Івана Павловича, родина забрала її до себе. Стареньку оточили турботою, створювали затишну й теплу атмосферу до останніх її днів. Так само зігрівали старість батьків Валентини.

Гіркоту втрат допомогло пережити молоде покоління Ходикіних. Діти прагнули навчатися, батьки всіляко допомагали, заохочували їх. Іван Павлович, щоб не відставати, заочно отримав вищу ветеринарну освіту.

Дочки й син пов’язали свою долю з педагогічною справою. Ірина закінчила Бердянський педагогічний інститут, тепер вона завуч однієї зі шкіл цього міста. Ольга навчає дітей рідної мови й літератури в Запоріжжі. Микола чимало років був директором однієї зі шкіл обласного центру, його не раз називали наймолодшим в області здібним та грамотним керівником педагогічного колективу.

Три роки тому чоловік вирішив докорінно змінити своє життя. Разом із родиною Микола повернувся в Піскошине, до рідних джерел і батьків. Нині він молодий фермер, господарює на батьківській землі. Прокинулися хліборобські гени! Батьки радіють такому повороту синової долі, в усьому підтримують, тішаться його трирічним сином Олексійком. До бабусі з дідусем люблять приїздити ще двоє онуків — Ростислав із Запоріжжя та Іванко з Бердянська.

Коли вся родина збирається разом — у батьків свято. А в буднях вони горнуться одне до одного, і проміняться очі теплом, любов’ю, щастям, котре через роки і випробування стало сильнішим і глибшим. Єдино можливим для них обох.

Версія для друку          До списку статтей
При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове