Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Хочете — вірте, хочете — ні!

По знайомству

Віктор СЕМЕНЯКА.

м. Полтава.

На груші дичці, вчепившись руками за сучок, як рак клешнями за корча, висіло четверо. Завідувач складу продтоварів Пухкенький, незважаючи на свої 120 кілограмів, видерся, мов білка, на саму верхівку й тепер водив посоловілими очима, мов сова вранці.

Директор театру Несміянов виблискував п’ятами значно нижче й робив марні спроби вхопити зубами гілку над головою.

Доцент Бектаєв прив’язався паском од штанів до стовбура й перелякано лепетав якісь формули. Я стояв однією ногою на плечах директора, а другою спирався на ніс Пухкенького. Під грушею гриз землю розлючений вепр. Якби комусь із нас учора сказали, що можна залізти на цю дичку, ми ніколи б не повірили. Та коли доцент пустив повз останній заряд, неможливе стало можливим. Вепр злився на нас — він не снідав, ми на нього — від п’ятигодинного сидіння і висіння хотілося й собі кору гризти. Всім було ясно, що від ближчої зустрічі чекати доброго не доводиться. На дубі липова гілка не виросте.

— Треба щось р-робити, — пробелькотів Пухкенький. — Я не витримую, — і вже до звірюки: — Дорогенький, відпусти. Дай мені добігти до складу. Я тебе ковбасою так нагодую, що сухоребрий доцент тобі стане бридким.

Кабан іще сердитіше хрюкнув: плигнув на грушу, мало не перевернувшись у повітрі.

— Ковбаса, — саркастично прошамкотів директор, бо загубив зубний протез. — Я оцього вепра зарахую навічно у штат, як слюсаря найвищого розряду. Житиме розкошуючи. Бач, подіяло. Я поліз униз.

Та не встиг він тріснути сучком, як кабан знову люто почав рити писком землю.

— Тварюко, — інтелігентно підвів підсумок доцент. — Свиня є свиня. Беру в співавтори. Хочеш? Отож. Не такі просилися, паразит ти проклятий.

Не клюнув. Що йому не обіцяли — не допомагає. Навіть чобіт директора гризти не захотів.

А час ішов. Я вже терпіти не міг. Мені обіцяти нічого. Не витримав. Шугонув униз, тільки гілля зашуміло та полетіли штани в клоччя...

— Іди сюди, тупорилий! — наказую. — Іди, і без коників!

Кабан слухняно підійшов. Я сказав йому кілька слів на вухо, і вепра мов вітром здуло.

— Диво, — прошепотіли мої сполотнілі колеги. — І чим ти його пройняв? Що пообіцяв?

— Нічого. Сказав, що я зять Лева Левовича.