Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Притчі на кожен день

Не хочу бути своїм

Євген ДУДАР.

м. Київ.

Це вже як кому на роду написано. Кожному в житті своя поличка, й кожному на тій поличці своє місце.

Я, наприклад, усе життя скрізь посідаю місце свого.

Пам’ятаю, ще в дитинстві потягнувся до пиріжка. А мати так лагідно:

— Синочку, візьми краще картопельки. Бо прийдуть до хати чужі люди, то не буде що на стіл поставити...

Потім, коли вже парубкував, пішов на весілля до двоюрідного брата. Тітка, що розтицькувала за стіл гостей, лагідно попросила мене:

— Івасику, встань, голубчику. Тут хтось із чужих сяде. А ти свій. Де-небудь притулишся.

Я притулився під кущем у саду. Стріляв листочками до вечора. Та ніхто мене не помітив. Тоді я, щоб не образити нікого, крадькома подався додому.

Коли женився рідний брат, усі зібралися їхати до нареченої. Дядько щось ворожив на подвір’ї біля машини, розсаджував кого куди. А тоді заявив:

— Гості хай сідають у машину, а свої ідіть пішки. Сім кілометрів не така далечінь...

Я, зодягнутий у все парадне, в полудневу літню спеку чалапкав у сусіднє село. І за кожним кроком згадував брата. Снаги мені надавало усвідомлення того, що я йду до цього села раз, а брат ходив два роки майже щодня. Тоді я собі й дав слово, що ніколи не оженюсь так далеко від дому.

Опівночі на весіллі почалася бійка. В шарварку хтось крикнув:

— Бий своїх, щоб чужі боялись!

І врізав мені по носі.

Потім з’ясувалось, що мене справді стукнув свій. Троюрідний брат. Бо йому з п’яної голови видалось, нібито я чужий...

Якось я зайшов до чайної.

— Зозулько, — кажу буфетниці, — мені пляшечку пива.

— Нема пива.

— Як нема? Он переді мною дала чоловікові.

— Так то чоловік не наш. Гість. Із сусіднього села. А ти свій...

— То мені, виходить, треба йти в сусіднє село?

— Переб’єшся...

Перебився. Й ще не раз. Тільки так уже кортить мені в гості!..

А він живе...

Спочатку я дав йому горілки. Додав суміші вина з настоянкою. Здається, не брало. Додав бідистиляту, ректифікату, денатурату. Тоді все це залив пивом. Це було ввечері.

Вночі йому було важко. Але вранці піднявся. Тремтіли руки й ноги.

Вирішив підкинути йому трохи нікотину. Цигарка за цигаркою.

Руки тремтять. Але ноги йдуть.

Того дня їсти йому я не давав. Наступного також. Не хотів...

Третього дня накинувся на їжу. Змолов за два дні. Стогнав. Зітхав. Позіхав.

Спати я йому не давав. Було діло. До ранку не зімкнув повік.

Постійно підкидаю йому нікотин, бідистилят, ректифікат, денатурат.

Час від часу роблю йому психологічний стрес. Який пов’язаний із фізичним. Побитою фізіономією, розклепаним носом.

Здається, почалась аритмія серця. Підкидаю денатурату. На якийсь час зникла.

Болі в шлунку і попереку. Підкидаю нікотину. Почався сильний кашель, хрипота в грудях. Але живе і дихає.

Експеримент продовжується рік, два, п’ять, десять. Нагнітаю нервові збудження. Конфліктами з жінкою, з дітьми, з громадськістю.

Трусить. Вечорами у вухах співають ангели, ночами перед очима з’являються чорти.

Однієї ночі сам не витримав. Викликав «швидку».

— Який сильний людський організм, — сказав лікар. — Чим і скільки ви його тільки не вбиваєте, а він живе.

— А ще довго? — спитав я кволим голосом.

— Мабуть, що вже ні, — скупо відповів. І сказав колезі: — Давайте ноші!

Дзюдзина зоря

Дзюдзя лежав горілиць. Під ним м’яко стелився шовковою травою луговий килим. Над ним ясними зорями мерехтіло небо. Дзюдзя почухав п’ятою об п’яту.

— Зорі падають з неба, — констатував. — Падають чиїсь долі, — зробив філософський висновок.

Подумки підрахував, що йому вже чверть віку. «Цікаво, — подумав, — яка моя доля? Чи он та, що дуже сяє? Чи ота, темніша? Якби-то вона прилетіла до мене...»

Нараз побачив: горить і летить.

Вже зовсім низько над землею. Ось-ось трави торкнеться. Піднялася. Підлітає вище.

«Це вона мене зове», — подумав Дзюдзя. І ліниво зіп’явся на ноги.

Світило повільно пливло над землею. На рівні Дзюдзиного носа.

Дзюдзя подався за ним.

Воно швидше. Дзюдзя ще швидше. Ось-ось у жмені впіймає свою долю.

А вона все далі. А Дзюдзя все за нею. Коле ноги об будяки. Обпікає їх об кропиву.

Йде Дзюдзя за світилом своїм. Уже кропиву минув. Будяки позаду. І опинився... по коліна в болоті.

А світило блимнуло і десь щезло.

— Де я? — закричав у розпачі Дзюдзя.

— Де-е я-а-а? — відповіла йому луна.

І ніхто не міг відповісти Дзюдзі, що він серед болота... Отаке-о життя кумедне. Один за зорею іде в безвість. Інший — за болотяним світлячком...