Наша пошта

• Cпогад

Дядько Василь

Петро ПІДТОПТАНИЙ.

с. Калайдинці

Лубенського району

Полтавської області.

СУСІДСЬКУ хату, що самотньо доживала віку, чужі люди похапцем розібрали на дрова, зруйнували стелю та стіни, загасили останнє тепло домашнього вогнища тисячолітньої господи. Піч, уся в брудних патьоках, іще довго потім сумно маячила на кутку.

...Мешкали у цій хаті дядько Василь та тітка Оксана. Василь Каленикович —учасник Сталінградської битви, інвалід війни. У нього, здається, не було такої частини тіла, яку б не зачепила ворожа куля чи осколок. Із роками сили полишали ветерана, та й на пенсії не сидів він без діла. Знадобилося перейняте від батька ремесло — ремонт взуття. Було, й мені кине: «Ану знімай чоботи та мерщій на піч грітися». Візьме мій кирзовий чобіток, акуратно накладе латку, обшиє її, а про плату й слухати не хоче: «Ось виростеш, станеш заробляти, то купиш мені махорки». Я щиро пообіцяв так вчинити, бо не зрозумів дядькового жарту.

Будучи ще підлітком, часто дивувався, чому в селі їх прозвали «царями». Адже нічого й близько царського у них не було. Те прізвисько, навпаки, ще більше підкреслювало їхню бідність, хоча душею й серцем то були люди високоморальні й порядні. Вже згодом у дорослому віці вдалося розтлумачити ту «царську» загадку. Давним-давно при в’їзді в село стояли ворота для захисту від конокрадів. Уранці їх відчиняли, а на ніч брали на замок. До них від сільської громади був приставлений дід-сторож, якого й нарекли «цар». І хоч прізвище старий мав Лисенко, вуличне прізвисько виявилось живучіше.

А ще пам’ятаю дерев’яне цебро, куди тітка Оксана носила з криниці воду й клала чистий корінець хрону. Як вона мені тоді пояснила, це щоб вода не псувалася. Згадую ще багато різних дрібниць, які, втім, цікаві з історичного боку. І досі вражений, як люди уважно й небайдуже слухали радіо. Бувало, коли транслювався «Театр перед мікрофоном», село ніби замирало. Затим зберуться на вулиці, й тільки чути, як обговорюють ту чи іншу передачу, концерт.

Сумно про це згадувати, але родина «царів» відійшла у засвіти. Спочатку доконали фронтові рани дядька Василя. Я так і не віддав йому пачку махорки. Недовго вдовувала й тітка Оксана. Затим трагічно загинув їхній син. Не стало й хати. А вона була остання в селі з тих, що мали глинобитні стіни, солом’яну стріху. Саме з таких осель колись й випурхнуло старше покоління. Прикро, але нікому й на думку не спало, щоби зберегти в наших селах нащадкам оті прості, затишні, надійні хатинки з усім притаманним для осель начинням.

Боляче дивитися на мертві дворища, що потопають у бур’янах. І як приємно, коли на батьківський двір не забувають дорогу діти, онуки. Там чисто й затишно, там квітують сади й мальви, під ногами стелиться шовкова травичка. Нинішній рік у сусідній Білорусі проходить під гаслом: «Не забувай своєї малої батьківщини». Це викликало масовий інтерес білорусів до того куточка країни, де їм дали життя батьки, звідки пішли у світ. А ми що, гірші?