Архів
Вівторок,
4 грудня 2018 року

№ 93 (19640)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Грудень
  • За рубежем
Гарячі паливні протести

ФРАНЦІЯ. Після протестів «жовтих жилетів» уряд удався до переговорів із мітингувальниками.

Докладніше...
Декларація мінімального компромісу

АРГЕНТИНА. В Буенос-Айресі завершився саміт лідерів країн «Великої двадцятки» (G20).

Докладніше...
Кліматичні безпекові ризики

ПОЛЬЩА. У Катовіце відкрилася Всесвітня конференція ООН із питань зміни клімату.

Докладніше...
Мінус один

КАТАР заявив про вихід із Організації країн — експортерів наф-ти (ОПЕК) із 1 січня 2019 року.

Докладніше...
Вже й там чума

КИТАЙ. У Пекіні вперше зафіксовано спалах африканської чуми свиней.

Докладніше...
По-сусідськи — без віз

ПАКИСТАН розпочав будівництво першого безвізового прикордонного пункту з Індією.

Докладніше...
Президент проти конституції

МОЛДОВА. Президент Ігор Додон до кінця року може бути відсторонений від посади.

Докладніше...
Версія для друку          На головну

Головне — залишатися людиною

6 грудня — День Збройних сил України

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

На фото автора: старший медик роти Олеся — Карамелька.

Тут, на засніженій Світлодарській дузі, пронизуваній холодними степовими вітрами, зосереджена, серйозна й трішки втомлена, вона, здається, зовсім не виправдовує «солодкий» позивний, виведений на дверцях медичного бусика — Карамелька.

«ЦЕЙ ПОЗИВНИЙ мені дали хлопці, у яких я відбирала карамельки, — каже вона, — і він зі мною ось уже всю війну».

Власне, її життя до війни хоча й не було гірким, але й солодким не можна назвати, як життя будь-якої дівчини з роботящої селянської родини. Народилась Олеся у селі Бандюківка Могилів-Подільського району, що на Вінниччині. Родина у них велика, за одним столом важко всіх умістити: батьки-пенсіонери, два брати та чотири сестри. Батько працював у колгоспі комбайнером, був передовиком. Мати — тваринницею на фермі. Всяка сільська робота, а тим більше ця, — від сходу сонця й до його заходу. А поки сонце ще спить, потрібно власний город попорати, худобу й птицю у дворі, вигнати корову в череду… Батькам стало легше, коли діти почали підростати й стали їм помічниками та вихователями одне одному.

Здавалося, що в такій великій сім’ї, коли батькам за роботою на виховання дітей часу не вистачає, вони мають вирости, як мовиться, шалапутними. Однак Олесині брати й сестри напрочуд чесні, роботящі люди, бо відомо, що виховують не слова, а приклад важкої і чесної батьківської праці.

— Я дуже люблю свою сім’ю,— зізнається Олеся,— я тут, власне, заради неї, аби мої мама й тато, брати і сестри не жили в тих умовах, у яких воюємо ми, не бачили тих смертей, які мені випало бачити.

Леся ніколи не думала, що потрапить на цю війну. У мирному житті її доля складалася досить успішно. У 17 років, після закінчення школи, дівчина їде в столицю, влаштовується на роботу у велику будівельну компанію декоратором. Працювала, а у вільний час займалася спортом — рукопашним боєм. З одного боку — аби бути стрункою, з іншого — щоб уміти за себе постояти. Успіхи в Лесі були такі, що міркувала, а чи не вступити їй до Олімпійського комітету фізкультури і спорту України. Так і вчинила, вивчилася на реабілітолога, що пригодилося їй тут, на війні.

Потрапила вона на фронт 2014 року.

— Мені запропонували пройти курси тактичної медицини й працювати інструктором, — розповідає Олеся, — я, звичайно, не вагалася.

Перші два роки війни Карамелька волонтерствувала: з групою таких же, як сама, ентузіастів їздила по різних бригадах, де навчала бійців тактичній медицині. Не забували й про цивільних, дітей… За тиждень, каже, встигали відвідати й попрацювати в п’яти, а то й семи прифронтових містах. Зараз важко полічити, скільком дорослим і малим ці знання врятували життя, однак їх багато.

— Одного прекрасного дня я зрозуміла, що мені цього замало, і в 2016 році я вирішила підписати контракт із ЗСУ, — згадує Олеся. — Хотіла рятувати людей і не хотіла, аби мої батьки чули постріли у себе під вікнами.

Сталося так, що потрапила вона у 72-гу білоцерківську окрему механізовану бригаду імені Чорних запорожців, саме ту, в якій вона ще волонтером побувала чи не найбільше разів — у Волновасі, Щасті, Опитному, Гранітному… Тепер-от парамедиком їй належало повоювати і в Авдіївці. Вона пішла до начальства, аби воно відправило її на «нуль», на «Промку», тобто в саме пекло. Відтоді Карамелька постійно на передовій.              

— Спочатку мені, звісно, було страшно, — зізнається Олеся, — однак людина звикає до всього, й до обстрілів також.

Згадує, як одного разу вони потрапили, здавалося б, у безвихідну ситуацію. Їх накрило мінами так, що вже й не сподівалися залишитися живими. Здавалося б, якого дідька панікувати, коли від тебе вже нічого не залежить. Але один вояк таки запанікував. А це страшно: якби він зірвався, вискочив під осколки чи кулі… І тоді Леся почала розповідати анекдоти, сміятися, співати. Іронізувала: «Хлопче, ну й що з того, що в нас вцілять?.. Зате ти лежатимеш під завалами з жінкою…» Хлопці всміхнулися, заспокоїлися.

— Після цього випадку я зрозуміла, що не зможу служити не в бойовому підрозділі, — каже Карамелька.

Того холодного дня я застав дівчину на передовій, за звичайною роботою старшого медика роти. Найперше вона рятувала хлопців від застуди, яка приходить із негодою. Ліків у цей час потрібно прірву, а заявки на них виконуються із затримкою. Зі джгутами нових зразків також бувають проблеми, а ті, гумові, придумані ще за царя Панька, відомо які ненадійні. Слава Богу, було затишшя, яке на цій ділянці Світлодарської дуги рідкість. Карамелька хвалилася своїм бусиком, який у неї нарешті з’явився завдяки волонтерам. До того Олесю виручав велосипед — на ньому курсувала по лінії розмежування.

Говорили про різне. Про бетонний підвал, у якому рота перечікує холод і обстріли. За три роки війни їх було безліч, цих підвалів, бліндажів, покинутих хат і свинарників, де вони намагалися облаштувати сякий-такий побут. Власне побут — це найбільше, що допікає.

— За три роки війни я втомилася,— зізнається Олеся. — Потрібно було б зайнятися особистим життям, але коли ти бачиш, як гинуть твої друзі, наважитися на особисті стосунки важко. Війна мене змінила: зробила жорсткішою, навчила розбиратися в людях, мати власну думку, визначати з першого погляду, хто справжній, а хто просто порожня людина. Я навчилася цінувати час, дружбу, тепло родини. А головний урок — треба за будь-яких умов залишатися людиною.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Цукровики занепокоєні
Читати
Підтримка бранців
Читати
Увага: ВІЛ
Читати
Визнали трагедію
Читати
Зріс видобуток
Читати
Порахували заробітчан
Читати
Щоб бути готовими
Читати
Скоро «перший мільйон»
Читати
«Притулок» для шмаття
Читати
Сховища у сховищі
Читати
Ми безпечні
Читати






При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове