Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• На життєвих перехрестях

Яка жона, така й доля

Любов МАТВІЄНКО.

До 10-го класу Ігор не завдавав клопотів батькам. Непогано вчився, був слухняний. Петро Іванович і Олена Миколаївна були аж надто уважні до нього. І це зрозуміло, адже Ігор — пізня дитина. У свої 16 років парубок був невисокий, худорлявий. Усе було гаразд, поки хлопець не закохався в Аню — новеньку, яка з’явилася в їхньому класі. Гарненька, струнка, жвава. Багато хлопців, і не тільки з їхнього класу, закохалися в неї. І вона вертіла ними, як хотіла.

НА ІГОРЯ не звертала жодної уваги. Хлопець ходив засмучений, став відлюдний. Батьки допитувалися, що з ним. Мовчав. Тоді почав грубіянити, десь зникати вечорами. Спокою в домі мов і не було.

Ігор наважився освідчитись Ані в коханні. Купив квіти та пішов до неї. Вдома у Ані були не знайомі йому хлопці та дівчата, гриміла музика.

— Погляньте! Прийшов іще один Ромео! — вигукнула Аня, побачивши Ігоря на порозі.

Квіти взяла, та до кімнати хлопця не запросила. Стояла, спершись об одвірок, іронічно посміхаючись. Хтось із гостей вигукнув:

— О! Нам тільки ластатих і не вистачало!

Усі розсміялись. А Ігор, мов ошпарений, кинувся з двору. Блукав вулицями, почувався нікому не потрібним. Його не хотіла бачити Аня, то навіщо тоді жити? Зустрів якусь компанію, хлопці запропонували випити. І він уперше в житті напився. Додому прийшов аж над ранок. Йому було зле. Олена Миколаївна аж руками сплеснула:

— Синочку! Де ти був? Ми так хвилювалися...

Ігор дивився на матір і ніби вперше її бачив: темне пишне волосся, смагляве гарне обличчя.

— Краще б ти мене не народжувала... — вигукнув він. — Чому ви гарні, чорняві? Чому я не схожий на вас? Я вас ненавиджу...

Олена Миколаївна зблідла. Відчула, що у неї підкошуються ноги, і, щоби не впасти, сіла. Ігор почув її глухий голос:

— Не я тебе народила. Твоя мати кинула тебе... Зовсім малого...

Те, що сказала мати, до Ігоря дійшло не одразу. Він вискочив з кімнати, сів на ґанку і тут тільки збагнув почуте. Те, що дізнався, було дике, страшне. Але якийсь спогад раптом виплив, мов з туману: розпатлана жінка кричить на нього, боляче штурхає, а чужі дядьки регочуть, змушують випити щось гірке й пекуче, а він плаче, виривається. Ігор повернувся до кімнати:

— Я згадав! Мене били, я їсти хотів... Хто мої батьки?

Олена Миколаївна не стрималась, виказала таємницю:

— Мати твоя — моя молодша сестра. Вона спилася. Не знаю, де вона, чи жива. Хто твій батько — не знає ніхто...

Увечері Олену Миколаївну з серцевим нападом відвезли до лікарні. Ігор, як провідував матір, сидів біля неї і мовчав.

Олена Миколаївна картала себе: як могла вона сказати йому правду отак зопалу? Вони з чоловіком змінили місце проживання, щоб зберегти таємницю. Ніхто нічого не знав. А що, коли Ігор одвернеться від них? Адже він для них усе: їхня радість, мета життя. Дітей у них із чоловіком не було, і тому, коли сестра кинула хлопчика напризволяще, всиновили його.

Більше вони цієї теми не порушували.

Життя йшло далі. Ігор ніби змирився, що Аня його не любить. Не згадував про неї. З армії писав батькам хороші листи. Відслуживши, повернувся додому. Та вже першої ж ночі не ночував удома і на другий день був зовсім чужий. Батьки не могли добитися, де був, що думає робити.

Невдовзі дізналися: Ігор ночує в Ані. Поки служив, вона встигла дитину народити, а заміж так і не вийшла. Тепер прийняла й Ігоря. Батьки намагалися поговорити з сином про те, що з такими, як Аня, сім’ї не створиш. Та й не любить вона його. На всі вмовляння він відповідав: «Зате я її люблю!».

Невдовзі остаточно перебрався до Ані.

Петро Іванович та Олена Миколаївна помаленьку на свої заощадження будували для Ігоря дім. Неподалік свого. І ось перейшли в нього молодята. Невдовзі Аня ще дівчинку народила. Олена Миколаївна була дітям за няньку. Куховарила теж вона. Аня ж зайнялася бізнесом: узяла в оренду ятку на базарі. Біда в тому, що з роботи часто приходила напідпитку. Дедалі частіше влаштовувала пиятики вдома. Разом із нею почав випивати Ігор.

Олена Миколаївна просила дітей схаменутись.

— Ми не алкоголіки, — сміялась Аня, — ми любимо весело жити...

Загуляла Аня. Кинула Ігоря й дітей, зійшлася з чоловіком, який теж кинув жінку і двох діток.

— А що? У нас любов! — казала Ігорю, коли той умовляв її повернутись. Він Аню все одно любив...

Якось Олена Миколаївна зі старшенькою онукою була на базарі. Побачила їх Аня, загукала на весь базар:

— Доцю, ось тобі біленькі шкарпетки, надінеш до білого платтячка...

Вона була п’яна. Дівча злякано притисло пакуночок до грудей і побігло від матері.

Десь за півроку Аня повернулася до Ігоря, і він прийняв її. Пити не припинила. Коли не було грошей, вимагала у батьків десятку. Ви, мовляв, учора пенсію одержали.

Олена Миколаївна часто плакала. Я приходила, щоб розраяти її, а вона співчувала Ігорю й згадувала, який він був худесенький, коли вони з чоловіком узяли його до себе. Перші дні все не міг наїстися...

Якось Петро Іванович був при нашій розмові.

— Ми самі винні, що Ігор такий, — мовив скрушно. — Виростили егоїста...

Олена Миколаївна розплакалась.

— Це все вона, — перебила чоловікову мову. — Через неї Ігор страждає. Недарма кажуть: яка жона, така й доля. Ні, не тільки світло, не тільки щастя несе в собі жінка. Вона може стати бідою. Від розбещеної жінки нещастя всім, хто живе поруч неї...

Я її розуміла: їй дуже боліло те, що Ігор не зустрів жінки, яка зробила б його щасливим.

...Новини в невеличкому місті розходяться швидко. Аня померла раптово. Щоб перервати вагітність, наковталась якихось таблеток. Можливо, якби була твереза, обійшлося б, а так...

Люди жаліли Ігоря — на похороні він гірко плакав.

Минув час. Якось я зайшла до Олени Миколаївни. І з її голосу зрозуміла: щось у цій сім’ї змінилося на краще. Якісь сила, впевненість звучали в ньому.

— У нас тепер усе гаразд. Ігор не п’є, працює. Про вас запитував...