Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Слово про сучасницю

Берегиня роду великого

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

До господарів ФГ «Висока» Петра і Алли Крижанівських, з якими у селі Комарівка Барського району проживає мама Алли, Галина Сергіївна Глущенко, я приїхав на півгодини раніше, ніж домовлялись. І порадів із того, що скоротив чекання дев’яностолітньої жінки, бо, як з’ясувалося, вона ще зранку налаштувалася на розмову з журналістом.

— ПОКИ ви добиралися до нас, я встигла пройтися тими закутками пам’яті, про які вже давно не згадую, — з лагідною усмішкою вийшла назустріч Галина Сергіївна.

Галина Глущенко з того покоління, на долю якого випало багато випробувань. Вона змогла пройти крізь них, знайти своє місце в житті, виховати четверо дітей і зберегти жваву зацікавленість сьогоднішніми подіями.

— У мене душа розривається від того, що робиться зараз на Барському цукровому заводі, де я працювала головним бухгалтером. Три директори при мені змінилось, і кожен із них залишив у заводі частинку cвого здоров’я і душі, а його порізали на брухт.

Галині Сергіївні все життя давало велике задоволення робити комусь добро, бо і її воно не обминало. Саме завдяки протекції доброзичливої людини, на жаль, не пригадала прізвища, вона влаштувалася в голодному сорок сьомому році рахівником на Махаринецький цукрозавод.

Хоча могло бути по-іншому. Дівчина народилася в Махаринцях, але до війни проживала з батьками і молодшою сестрою Женею у Києві, де її тато, генерал-лейтенант Сергій Фомін, служив консультантом у Раднаркомі й був професором Київського університету.

— Перед окупацією столиці батько відправив нас із мамою у Махаринці, до бабусі Насті. Ми всю війну не мали від нього звістки і тільки після визволення дізналися, що поїзд, у якому він супроводжував архів Раднаркому, розбомбили фашистські літаки під Полтавою. Тато загинув. У Київ ми вже не повернулися, залишилися в селі. Жили дуже бідно, ледь зводили кінці з кінцями. Зимою викопували мерзлу картоплю і їли. Мама ходила по людях і заробляла продукти. За її порадою у сорок шостому році я поступила у Вінницький торговий технікум, але провчилася лише один семестр — через сімейні злидні довелося залишити навчання. Моїми університетами стали Махаринецький, Кирнасівський і Барський цукрові заводи — починала рахівником, а стала головним бухгалтером.

Зі своїм майбутнім чоловіком Віктором Галина познайомилася в Козятині, де він служив у районному військкоматі. Ставний, підтягнутий і дотепний на слово офіцер одразу звернув увагу на гарну дівчину. Його залицяння завершилося скромним і не гучним весіллям. Після виходу в запас за станом здоров’я Віктор Михайлович звикся з відведеним йому життям роллю: де жінка-голка, там і він — чоловік-нитка…

— Річ у тому, що мене переводили з одного заводу на інший, з обов’язковим виділенням квартири. Коли в 1966 році я стала заступником головного бухгалтера в Кирнасівці, у нас було четверо дітей — сини Вадим і Женя, доньки Таня і Алла. Обживалися на новому місці з великим труднощами, не мали і не чекали ні від кого допомоги. Все з чоловіком самі встигали: і уроки разом вчити, і на городі поратись, і до дитсадка, і в школу на збори ходити… Прожили ми у парі понад піввіку. Дуже сумую за чоловіком, який відійшов у вічність дев’ятнадцять років тому, бо то було велике щастя мати таку другу половинку.

У берегині великого роду доглянута старість. Її цінують і люблять діти, дев’ять онуків і одинадцять правнуків. Розрадою залишається спілкування з колишніми колегами, які не пропускають жодної нагоди провідати свою наставницю.

На фото автора: Галина Глущенко з правнуками.