Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Триптих-усмішка від ювіляра

Ну й чоловіки пішли

Віктор СЕМЕНЯКА.

м. Полтава.

Вийшов я з кінотеатру на вулицю й повернув за ріг. Тремтячою рукою витягнув пачку цигарок. Не встиг чиркнути сірником, як раптом помітив у підворітні дві темні постаті. Стоять, причаїлись, а просто на них прямує жіночка, вистукуючи підборами, мов рахівницею.

Мені стало спекотно і захотілося пити. Притих за смітником, голову у плечі увібрав, як заєць, що збився з ніг. Лише зуби вистукують. І що ж ви думаєте? Два здоровила прямісінько до молодички. Стали — непрохідна стіна.

— Гроші! — сичать.

— Я кричатиму! — каже жінка.

— Ми тебе покричимо, тушонка ходяча! — прохрипіли.

«Попалася, — думаю собі. — І чого тебе понесло цією вулицею? Чого сама блукаєш, пари не знайдеш? Сиділа б собі вдома і лиха не знала. А тепер кричи не кричи, а поліція не почує. А що я? У мене сім’я. Правда, маю розряд із боксу, але маю розряд і з бігу. Та раптом щось під ноги потрапить. Ні. Краще тихо пересиджу! По шилу кулаком не вдариш».

— Не ламайся! — шиплять нахаби. — Давай гроші, знімай годинник.

Почув я таке, і мені ніби хто ніж у серце.

«Сучий ти сину, — думаю. — Ти в кого забираєш? У жінки! А вдома дитина. Може, чоловік-алкаш. І хто вас виховав? Бандюги! У школі ж вчилися. Збирали разом брухт. Робили гербарій. Вчилися любити рідну природу, тварин. І от тобі маєш!»

— Там хтось вовтузиться, — раптом скрикнув один із грабіжників у мій бік.

Я заціпенів. Облишивши жінку, вони витягли мене з-під смітника і вивернули кишені. Все ляпнуло ні за цапову душу. І дременули.

— Бандити! — крекчу, обтрушуючись.

— Тихіше! — вилізли із-під рекламного щита іще три чоловіки. — Не треба кричати.

— Як це не треба? В мене гаманець відібрали. А ви сиділи?

— Що ж ми? — белькочуть. — У нас сім’я. Діти. Правда, розряд маємо. Але... Завтра свято жінок. Не псувати ж, було, костюми.

От народ пішов. Привселюдно обібрали, а їм хоч би що.

Прикра помилка

Недарма у народі кажуть, що одна біда сама не йде, а й другу за собою веде. Лише вчора залишив у стоматолога хворого зуба, а сьогодні ніби хто гвіздок у бік забив. Ледь дихаю. Сімейна рада вирішила спровадити мене до найближчої лікарні, та тут раптом сусід нагодився. Почув про це і замахав руками.

— Ні й іще раз ні! Закатують людину! Хімією задушать! У нього, — кивнув на мене пальцем, — одна надія — народний метод. Ведіть до Табачника.

— Хто він? — цікавлюсь.

— Кріпкий іще чолов’яга.

— Професор? — допитуюсь.

— Дивак! — обриває на півслові сусід. — Сліпій курці усе пшениця. Він насилу два класи закінчив. Пішов із головою у народну медицину. Травами лікує, їх у нього ціла копа. На вибір. Він не лише людей, а коней на ноги ставить.

— Гаразд, — вирішило сімейство. І заходилось лаштувати мене в дорогу.

Не знаю, скільки довелося б з’їсти конюшини, еспарцету, чебрецю, настояних на спирті, щоб відчути себе людиною. Можливо, віз. А можливо, й більше. Не встигли занести мене до кімнати Табачника, як його дружина дорогу перегородила.

— Немає! — голосить. — Немає мого годувальника вдома! У лікарні, бідолаха! Під наглядом у дохтурів! Я ж його попереджала — читай етикетки! А він? Приготував одному клієнту за 100 карбованців пійло від нервів і поставив на покуті. А потім випадково сам ковтнув замість валеріанки. І ось тобі маєш: звалився з ніг. Лікарі кажуть, що його ліки виявились сильнішими за сірчану кислоту. Отож щось там попік.

Помітивши, що ми сполотніли, ніби самі випили чогось міцного, замахала руками.

— Та ви не журіться! Його в лікарні швидко на ноги поставлять! Приїздіть! Обов’язково! Він допоможе!

Королева салону

В міжміському автобусі водій не міг знайти місця.

— Сідайте, будь ласка, сюди, бабуню, — метушився. — Ось так. Зручно?

Старенька у куценькому кожушку сердито пирхнула.

— Я так і знав, — сказав водій. — А де б ви бажали? Ясно! Муляє. Добродію в шкірянці, встаньте. Ось так. Що, сором? Пенсіонерів поважати треба. Сідайте, мамашо, на його місце. І не будемо. Я кому сказав? Досить. Висадимо на наступній зупинці.

— Синок, — охнула бабуся. — Син-н-ок.

— Усе ясно, мамцю, — підскочив водій. — Сидіти м’яко, а ніякого пейзажу за вікном не видно? Зробимо перестановочку. Ви, добродію, встаньте і вийдіть у прохід. Вірно. Ви, бабуню, до віконечка.

— Ех-ха-ха, — пробурмотіла королева автобусного салону.

— Води? — не зрозумів водій. — Громадяни, у кого є вода? Ні, краще мінеральної. Дякую.

— І бутерброд, — благально усміхнулася старенька.

— І шоколад, — додав напарник водія, запускаючи мотор.

— І їдьте спокійніше, м’якше, — наказала бабуня. — Дріматиму.

— По-о-їхали. Ти-и-хенько, бабуня спати буде. І не кричіть.

Що ж то за бабуся така?

Просто їхала без квитка: на дорозі водії підібрали. За півсотні гривень...

«Весела світлиця» щиросердо вітає свого давнього автора, відомого письменника-гумориста, лауреата численних літературних премій, заслуженого журналіста України Віктора СЕМЕНЯКУ з його першим славним 70-літтям!

Хай ваш дошкульний сміх завжди розраджує нас усіх!

Будьмо разом!