Наша пошта

• Про тих, хто поруч

Сусідка

Марія РУДИК.

м. Баранівка

Житомирської області.

У НЕЇ блакитні очі й привітна усмішка. Важко повірити, що ця мила у спілкуванні жінка, з якою мешкаю на одній вулиці, так багато в житті вистраждала.

Людмила Пилипівна народилась далекого 1936-го в білоруському місті Вітебськ. Коли почалась Друга світова і фашисти увійшли до міста, батька дівчинки розстріляли, а маму з трьома малолітніми дітьми вивезли до Німеччини, де вони працювали на заводі з виготовлення цигарок. Для шестирічної Люди, яка із сестрою клеїла коробки, підносили додаткового стільчика, бо дуже маленькою й тендітною вона була.

— Навіть не уявляю, як я витримала три роки такої щоденної праці. Пам’ятаю тільки, що постійно хотілося їсти. Тарілку брукви і шматочок хліба з тирсою донині згадую з жахом.

Там, на чужині, втратила маму. Брат Льоня помер уже на рідній землі. Людмила ж сім років прожила у дитбудинку. З головою поринула в науку, прагнула все охопити. А як співала! Тричі з концертами їздила до Москви. Коли ж отримала паспорт, вступила до авіаційного технікуму. Та через рік мусила його покинути, бо... обносилася, а мізерної стипендії на придбання одягу та взуття не вистачало. «Пригадую здивовані погляди вчителів, коли довідались, що я забираю документи. Та я не зізналась, із якої причини, — соромно було. Просити ніколи не вміла».

Людмила вирішує повернутися до рідного Вітебська, але й там не знаходить притулку. Всі родичі жили убого, окремі цілими сім’ями тулилися в землянках, тож місця для неї не знайшлося. І згадала тоді дівчина про маминого брата Івана, який у Калінінграді мав власну квартиру. Він добре ставився до неї, а ось тітка… Якщо кудись ішла, то залишала небогу біля будинку на лавочці, аж поки не повернеться. Боялася, що та обкраде, бо ж із дитбудинку. Втім, світ, як кажуть, не без добрих людей. Дівчину тоді порятувала сусідка дядька Івана, дружина військового, запропонувавши їй гуртожиток та роботу у військовій частині. Там Людмила познайомилась і зі своїм майбутнім чоловіком, старшим моряком Володею Чубарем. А коли той демобілізувався, привіз блакитнооку красуню на Житомирщину в Баранівку. Ось уже 64 роки живуть вони разом. Виростили двох чудових дітей — дочку Тетяну та сина Сергія, який нещодавно повернувся додому з АТО.