Наша пошта

• Забуттю не підлягає

Дніпро загатили «чорнорубашечниками»

Микола МИЦЕНКО.

м. Ківерці

Волинської області.

РАДІСТЬ людей із нагоди визволення мого рідного села Миколаївка, що на Харківщині, була недовга. Вже на третій день почалася тотальна мобілізація всіх чоловіків. Назвавши зрадниками та ворогами народу, компартійно-радянський режим кинув їх на форсування Дніпра. Наспіх сформувавши кількадесят полків, не переодягнувши у військове вбрання (через це їх нарекли «чорнорубашечниками»), не озброївши як слід, без жодних плавучих засобів та попередньої артпідготовки погнали їх зі всієї визволеної частини України на переправу. Серед тієї когорти селян було 150 і моїх односельчан, яких я добре знав, зокрема Дмитро Жила, Іван Запорожець, Василь Злидень, Олексій Тютюнник, Дмитро Зеленський, Олександр Нищета, Григорій Тищенко, а також мій батько Іван Миценко.

Вже через декілька днів після першого бою селом поповзли моторошні чутки. Та лише через роки, коли я подорослішав, мені по секрету розповів мамин кум Іван Запорожець, котрий вижив у тій кривавій круговерті, як 16 жовтня 1943-го на світанку навпроти села Пушкарівка чорна людська маса в куфайках посунула у холодну дніпровську воду. Одразу ж із ворожого берега посипався град куль і снарядів. Вода закипіла від вибухів, змішалася з кров’ю і стала рожевою. Сотні бійців пішли на дно, бо декотрі з них не вміли навіть плавати, інших покалічило мінами, човни і примітивні плоти були зруйновані. Але повернутися назад ніхто не мав права, бо їх чекала смерть від радянських заградзагонів. А тих, кому вдалося живим дістатися протилежного берега, фашисти косили з кулеметів і автоматів, мов траву...

У бою за Пушкарівку, що на Дніпропетровщині, загинув і мій батько. Я відшукав братську могилу, в якій покоїться його прах, про що свідчить викарбуване на одній із бронзових плит прізвище «І.Д.Миценко». Загалом тут знайшли свій вічний спочинок 9 тис. 959 воїнів, із яких лише 1564 відомі. За словами пушкарівців, які брали участь у пошуках і захороненні убитих, це були ті, кого радянське командування не встигло навіть обмундирувати, а радше не вважало за потрібне це робити.

...Щоби виконати побажання Сталіна, тодішні воєначальники загубили сотні тисяч людських життів, але наказ головнокомандувача звільнити столицю України напередодні 26-ї річниці Жовтневої революції виконали. Та яку ціну заплачено за цей «подарунок»!