Наша пошта

• Наболіле

Село загине — згине й Україна

Віктор ПІКЕЛЬ.

м. Бахмач Чернігівської області.

Село загине — згине й Україна,

Як начебто її і не було,

Понурені стоять хатин руїни,

Не здатні вже на затишок й тепло.

Колись лунав безжурний та веселий

В хатках охайних гамір дітлахів.

Тепер стоять в селі сумні оселі

Без вікон, без дверей і без дахів.

Колись були сором’язні дівчата,

Мужніші, сміливіші парубки,

Спроможні зерна сіяти, плекати

Та будувати — так, не навпаки.

Тут колисалась солов’їна мова,

Народжувалася сама душа,

Зростаючи велично — знову й знову —

Аж ген до Запорозького Коша.

В селі невтомне серце України,

Її незламний віковічний дух,

Тарасів заповіт луна і нині:

«Борітесь і поборете» — не вщух.

Тут лісової мавки пісня лине

Від генія величного творця,

Тут совість нації — Костенко Ліна —

Взірець непримиренного борця.

І здавна світ в уяві нас сприймає,

Як спритних, вправних, справжніх мастаків,

Розумників і красенів ми маєм,

Та мудрих нам бракує ватажків.

Бере в міцні обійми нас безвихідь —

І щем у серці, і душа болить.

Залежність — головне країни лихо

Впродовж віків, впродовж тисячоліть.

Роз’єднані по мові та по вірі,

Роз’єднані на Захід і на Схід,

Дедалі стаємо, мов люті звірі,

Війною на сусіда йде сусід,

Пів-України прославля Бандеру,

Пів-України славить Ковпака,

Хто — ліг під дядьку Сема-ненажеру,

Хто — з Путіним гамселить гопака.

Село зникає… Батьківщина гине

Під гасла патріотів звідусіль.

О, нене Україно! Ти богиня!

Та ми раби чужинців. Ось в чім сіль.