Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Школа виживання

Уроки оптимізму

Володимир ПАЛЬЦУН.

м. Львів.

ДОЛЯ людини в її власних руках. Хто цього не розуміє — мало що розуміє взагалі. Слюсар Гайдук про таких казав, що медицина для них безсила, допомогти можуть хіба що у шевській майстерні, де підшивають валянки. Образ дещо загадковий, але повіримо на слово, бо слюсарів треба шанувати навіть позаочі. Я, приміром, вірю, бо без Гайдука у мене протікала б ванна і не зливав би бачок.

А втім, я про долю, яка у власних руках, а точніше — про оптимізм.

Сів, наприклад, після роботи в автобус і їдеш додому. «Сів», ясна річ, умовно, бо насправді тебе занесли у якийсь кут, а куди точно — не відаєш, бо бачиш з-під чужої пахви чийсь ніс і квит.

Дивишся на той ніс одну зупинку, другу. А він то морщиться, то зависає над губою, а то задирається, наче хто нарукавним ґудзиком зачепив за ніздрю. Дивишся на нього і бачиш, що його господар дуже не в дусі, а правду кажучи — гнівається на весь світ.

Обмежена людина. Треба радіти. По-перше, сівши в автобус, він таки сидить. По-друге, ніхто не намагається видушити ним верхній вентиляційний люк. По-третє, якщо хто й зачепив ніздрю ґудзиком, то все-таки ґудзик у носі, а не замість ока. Та що там казати! Цінував би хоч те, що автобус їде в потрібному напрямку, бо могли б упхати в якийсь інший.

Щиро кажучи, я не такий уже й оптиміст: часом безпредметно ображаюсь. Якось, пам’ятається, мене оштрафували за те, що ніби таємно тримаю незареєстрованого в ЖЕКу собаку, який ночами виє. Я розхвилювався, став доводити, що зроду не тримав ні котів, ні псів. Штраф мені збільшили, бо обурення розцінили як лайку в громадському місці. Тоді я прикусив язика. І пішов порадитись до кульгавого Зеника.

Вислухав мої гризоти кульгавий Зеник і сказав, що мені треба радіти: а що було б, якби вони, оті з ЖЕКу, довідалися, що то не собака, а я сам якось поночі вив? А такий випадок був, коли хлопці з котельні грали в «66» і забули протопити. «Так що тоді було б? — повторив кульгавий Зеник і сам відповів: — Могли б здати, куди належить».

О, кульгавий Зеник — справжній оптиміст і володар своєї долі. Одного разу його покинула жінка. Інший почав би швендяти по шинках, витрачатися на витверезники. Або ще гірше — заново женився б. Тільки не Зеник. Натомість він став учащати до Палацу урочистих подій. Якось і я зайшов туди подивитись, як покладений паркет, і здивувався, уздрівши приятеля. Подумав, що він ходить туди заздрити.

— Що ти! — сказав Зеник. — Он бачиш молоду? Так я оце радію, що поруч не я. А то стільки попереду було б випробувань!

І він щасливо засміявся.

Кажуть, що його прийоми оптимізму взяли на озброєння в одній відомій клініці. А все почалося з того, що медсестра, перевіряючи номерки в черзі перед дверима зубного лікаря, виявила людину без номерка.

— Вас не приймуть.

— А мені й не треба.

— То чому ж ви тут сидите?

— А тому що мені не треба до лікаря.

— Не розумію, що це вам дає? — розгубилася медсестра.

— Добрий настрій.

Цією людиною був кульгавий Зеник, який серед спухлих посинілих фізіономій поповнював запаси оптимізму.

Тепер, подейкують, у ту чергу водять іпохондриків. Лікування дає чудові наслідки. Хтось навіть взявся писати кандидатську.

До речі, про кандидатів. Якось мій начальник сказав мені в нетактовній формі, що я перший кандидат мести вулицю. Інший запанікував би, почав совати під ніс свій диплом конструктора, поліз в амбіцію. Але я добре засвоїв уроки кульгавого Зеника. Пішов до прибиральниці і поцікавився, як там у них ідуть справи.

Тепер мету в трьох місцях. Купив японський автомобіль, а колишні колеги досі на вітчизняних їздять.

А коли почую, що он там і там десь хтось когось, — не вірю. Бо доля людини — таки в її власних руках. А хто цього не хоче знати, то йому поможуть, як казав слюсар Гайдук, у шевській майстерні, де підшивають валянки.

І що ото він мав на увазі?