Архів
Вівторок,
11 вересня 2018 року

№ 70 (19617)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Пост здоров’я
  • За рубежем
За толерантність, проти дискримінації

ПОЛЬЩА. У Варшаві стартувала двотижнева нарада ОБСЄ із ситуації з дотриманням прав людини.

Докладніше...
Уривається терпець

НІМЕЧЧИНА. Уряд розглядає можливість приєднання до військового альянсу США, Франції і Великої Британії у Сирії.

Докладніше...
Напруженість наростає

ТУРЕЧЧИНА перекинула бронетехніку до кордону з Сирією.

Докладніше...
Відбудували через 17 років

У США 11 вересня відбуваються пам’ятні заходи за загиблими у баштах-близнюках внаслідок теракту.

Докладніше...
Відмовляються від шокової терапії

БІЛОРУСЬ відмовилася від кредитної програми МВФ.

Докладніше...
Антимігрантські настрої посилюються

У ШВЕЦІЇ відбулися парламентські вибори.

Докладніше...
Пенсійні протести

РОСІЯ. У 59 містах відбулись акції протесту проти пенсійної реформи.

Докладніше...
Жертв дедалі більше

ЯПОНІЯ оговтується від потужного землетрусу на острові Хоккайдо.

Докладніше...
Версія для друку          На головну

Про зміни до Конституції і... халву

Михайло ГУБАШ.

Президент Петро Порошенко вніс у Верховну Раду проект змін до Конституції, яким передбачається закріплення в Основному Законі незворотність курсу держави на набуття повно-правного членства України в Європейському Союзі та НАТО. Ця ініціатива викликала у суспільстві дискусію: одні палко її підтримали, інші не менш затято розкритикували. Тобто вкотре бачимо дії влади, які грають не на об’єднання, а на розкол і протистояння в країні. Тож спробуймо розглянути це питання без зайвих емоцій — з позиції здорового глузду і глобально-політичних реалій сьогодення.

У ПОЯСНЮВАЛЬНІЙ записці до законопроекту необхідність такого кроку обґрунтовується «прагматичним курсом України» і «стратегічними зовнішньополітичними пріоритетами держави». Проте на тлі офіційних заяв представників Євросоюзу і Північноатлантичного альянсу про неготовність надати Україні членство в цих поважних структурах ініціатива Петра Порошенка має вигляд негарний. Принизливий для країни, для її громадян. Нагадує гостя, якого не запрошували, а він приплентався. Перед ним двері зачиняють, а непроханий сусід через вікно намагається влізти, та ще й заявляє про бажання жити разом із господарями. Ну хіба не соромно?! Адже ми не сироти в Бога, як казав уже покійний Левко Лук’яненко. Та ні, сучасна влада, як бачимо, так не вважає. Стоїть із простягнутою рукою й благає Захід допомогти: мовляв, дайте водички напитися, бо такі голодні, що й спати нема де...

А якщо серйозно, то жодна зміна в Конституції не здатна сама по собі нічого змінити в житті країни, якщо не буде виконуватися на практиці. Записати в Основний Закон можна будь- що, головним усе одно залишатиметься конкретна дія. Пам’ятаєте гасло «Не словом, а ділом»? Тож навіщо?

Чи не краще було б замість проголошення гарних слів і намірів взятися за конкретну роботу з відродження української економіки, її розвитку і, відповідно, побудови міцної держави з високим рівнем життя і низьким — корупції. Тобто, як дехто каже, «збудувати Європу в Україні». Тоді, «маючи честь», можна буде пропонувати своє членство і ЄС, і НАТО. А можливо, вони й самі запрошуватимуть нашу країну увійти до «спільної хати». А Україна вже розмірковуватиме, чи вигідна їй така спільнота. Принаймні не соромно буде.

Для прикладу можна згадати Сталінську конституцію 1936 року. За змістом (словами) вона вважалася чи не найдемократичнішою у світі. Проте це аж ніяк не завадило владі знищити мільйони радянських громадян, оголосивши їх «ворогами народу», на ділі. Також тією конституцією радянським республікам, що входили до СРСР, надавалося право виходу з нього. Юридично. Фактично ж зробити таке було неможливо. За подібну спробу (вивести Україну зі складу Радянського Союзу на абсолютно законних, «гарантованих» конституцією юридичних підставах!) той же Левко Григорович Лук’яненко у 1961 році отримав смертний вирок (замінений пізніше на 15 років позбавлення волі).

Проте головним, м’яко кажучи, недоліком вищезгаданої ініціативи є те, що як ЄС, так і НАТО завтра-післязавтра можуть розпастися. За «Брекзітом» (вихід Великої Британії з Євросоюзу) можуть відбутися «Швекзіт» (про що там уже говорять), «Грекзіт» та інші «екзіти» — виходи країн зі складу ЄС. Та й Північноатлантичний альянс сьогодні здається далеко не міцною скелею. Варто згадати дорікання американського президента Дональда Трампа європейцям стосовно фінансування НАТО і задекларовані його французьким колегою Еммануелем Макроном плани щодо створення Євросоюзом власних збройних сил. І як у такому разі нам бути з нашою Конституцією? Знову переписувати, «вносячи зміни»?

Невже нема кому підказати це Петру Олексійовичу? Чи він просто не дослуховується? Ну не хочеться вірити, що при ухваленні доленосних для країни рішень здоровий ґлузд не перемагає! В Україні ще стільки треба зробити корисного для неї та її громадян, ще стільки ухвалити потрібних для цього законопроектів, які, припадаючи пилом, чекають чергу у Верховній Раді! Та й боротьбу з корупцією — справжню, а не вдавану — ніхто не скасовував. А ми досі не можемо второпати, що скільки не кажи «халва», в роті солодше не стане. Бо то просто слова. А щоб з’їсти халву, потрібно її або купити, або зробити. Але ж це вимагає зусиль і конкретних дій. Не царська то справа?

Згадаймо ще Конституцію Пилипа Орлика — чи не найпершу європейську конституцію в сучасному розумінні. Написана вона була гетьманом Війська Запорозького для встановлення (за підтримки короля Швеції Карла XII) вільної Запорізької Української Республіки. Сталося це у 1710 році — задовго до ухвалення у 1787-му Конституції США. Документ прикметний демократичними стандартами поділу влади в управлінні між законодавчою, виконавчою та судовою гілками. Ця Конституція також обмежувала виконавчі повноваження гетьмана і створювала козацький парламент, що обирався демократично і називався «Генеральна Рада».

Як бачимо — все на найвищому демократичному рівні. І цим ми, нащадки, маємо повне право пишатись. От тільки, незважаючи на високий патріотичний дух документа в цілому, був у тій Конституції розділ ІІІ, в якому наголошувалося: «Закони близького сусідства нерозривно в’яжуть і тісно поєднують долю козацького народу з Кримською державою... Тому, наскільки у майбутньому буде можливим, ясновельможний гетьман повинен домогтися у найяснішого хана через послів відновлення колишніх побратимських стосунків із Кримською державою, оружної (збройної. — М.Г.) підтримки від неї і підтвердження вічної приязні, з огляду на які сусідні держави у майбутньому не зазіхали б на Україну і не наважувались би чинити їй будь-якого насильства».

Нічого не нагадує? Ну і де тепер той «найясніший хан» з його Кримською державою? Та й «союзник і партнер» — король Швеції Карл XII...

Що ж, скажете ви, така тоді була політична доцільність. Погоджуюсь. А сьогодні маємо іншу політичну доцільність. Проте вона вже завтра може змінитися на протилежну. Та і влада теж не застрахована від переобрання, бо демократія. То що, кожного разу на догоду тимчасовим «інтересам» змінювати Основний Закон? Невже знов наступатимемо на історичні граблі? Хоча, як жартують, історія вчить, що нічому вона не вчить. На жаль.

Аби не наламати дров та не виставляти себе на кпини, достатньо лише пам’ятати і керуватися відомою істиною, що у держави нема вічних ворогів і постійних союзників, є тільки вічні й постійні інтереси.

І все буде добре.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
На інформаційному фронті
Читати
Новий, 5779-й
Читати
Триває робота над автокефалією
Читати
Пошта підвищує тарифи
Читати
Черга скоротилася
Читати
У пріоритеті — оборонка
Читати
Бити майже перестали
Читати
Увага: незабаром відкриття сезону
Читати
Українці в Канаді
Читати
Заробітчани гарують
Читати





Мал. А. Василенка.

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове