Архів
Вівторок,
4 вересня 2018 року

№ 68 (19615)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вересень
  • За рубежем
Принципова позиція

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ. Прем’єр-міністр Тереза Мей заявила, що не піде на поступки у питанні Brexit.

Докладніше...
Трамп-миротворець

США. У Вашингтоні пройшли переговори з урегулювання арабо-ізраїльського конфлікту.

Докладніше...
Стартувало будівництво

РОСІЯ. У Ленінградській області офіційно стартувало будівництво «Північного потоку-2».

Докладніше...
Ще нільської лихоманки не вистачало

В ЄВРОПІ зростає число випадків захворюваності на лихоманку Західного Нілу.

Докладніше...
Без заворушень не обійшлось

НІМЕЧЧИНА. У Хемніці одночасно відбулися масові акції протесту — за і проти міграційної політики уряду.

Докладніше...
Ділять владу, а мирні люди гинуть

ЛІВІЯ. У Триполі сталися бойові зіткнення збройних угруповань.

Докладніше...
Сезон тайфунів і ураганів

КИТАЙ. Південні регіони накрили потужні зливи.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • Слід на Землі

Він знає, що таке війна

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

м. Харків.

На фото автора: ветерани воєн сьогоднішньої і минулої — Юрій Корсунов та Павло Кузьмич Калоша.

Фронтовика, удостоєного двох срібних медалей «За бойові заслуги», трьох орденів — двох «Червоної зірки» і хреста «За заслуги», Павла Кузьмича Калошу я зустрів у день 75-річчя визволення Харкова. Людина він дуже мудра, зайвий раз поспілкуватися з ним — справжня вдача. 97-річний полковник у відставці дає оцінку всьому, що сьогодні відбувається на російсько-українській війні.

— ЦІЄЇ війни не мало бути. Окрім росіян, певною мірою винне в ній також і керівництво України. Наші можновладці проґавили Крим, — певен Павло Кузьмич. — Його можна було зберегти.

Фронтовик пригадує весняні дні 2014 року. Прикипівши до екрана телевізора, Павло Кузьмич стискав тоді кулаки, спостерігаючи, як люди із закритими масками обличчями захоплювали наші військові об’єкти.

— Стріляйте, чому ж ви не стріляєте? — ледве не плакав від безсилля ветеран,— захищайтеся, хлопці.

Він пройшов не одне пекло колишньої війни і добре розуміє, що лише сила, бажання протистояти злу можуть дарувати перемогу.

…На Другу світову його забрали з села Шелудьківка, що у Зміївському районі сімнадцятирічним хлопцем. Це міф, що неповнолітніх на фронт тоді не мобілізовували. Польові військкомати, що з’явилися на Слобожанщині після першого визволення Харкова у лютому-березні 1943 року, гребли всіх. Коли Шелудьківку звільнили, спочатку забрали до війська хлопців 1925 року народження. Вони поголовно й загинули. Більшість однолітків Павла, народжених у 1926-му, також полягли в перші ж після мобілізації місяці.

Дорогою із села на фронт, згадує Павло Кузьмич, їм видали на три доби 300 грамів сухарів та по грудці цукру. Голодні підлітки відразу все з’їли, а потім харчувалися корою дерев. Узагалі, розповідає ветеран, війна, окрім постійної загрози смерті, це ще бруд, воші, холод, а найнестерпніше — голод. Усю війну, каже, був голодним. У запасному полку, перед відправленням на фронт був просто-таки голодомор: на сніданок рідкий суп із неочищених зерен пшениці, на обід — така сама баланда. На вечерю — нічого. На фронті з харчами ще так-сяк, але там кожної хвилини на тебе чатує смерть.

Уперше він міг здибатися з кістлявою біля Великомихайлівки на Дніпропетровщині. Пам’ятає, як пішов по воду до копанки. Коли він із кількома казанками добрався до неї, то зустрів там німця, який теж набирав воду. Смикнувся по зброю, а виявилося, що автомат забув. Німець, хоча й мав вигляд бувалого солдата — мав залізний хрест на шиї, на мить отетерів. Цього Павлу вистачило, аби вхопити автомат ворога і направити на нього дуло. Привів полоненого з казанками в руках до своїх. Комбат зрадів «язикові», а особіст почав прискіпуватися: що та як, чому пішов по воду без автомата, чи не хотів, бува, переметнутися до німців. Порятувало його від штрафбату лише те, що повернувсь із полоненим.

Тоді Павла нагородили першою медаллю «За бойові заслуги», але застережний запис в особовій справі таки, мабуть, зробили. Бо за взяття Будапешта, де полягла сила-силенна українців, його представили до ордена «Червоного прапора», а дали «Червону зірку». У пекельних боях за правобережну частину міста, Буду, старовинні підземелля під якими німці перетворили на захисні укріплення, Павла втретє поранило. І війна для нього закінчилася.

Провоював він на ній понад два роки. Вижив, бо, мабуть, у роду так було записано. Міг загинути і на Курській дузі, коли його, що ледь оговтався від першого поранення, послали по «язика», і у Харкові, коли з гармати в останню мить устиг підбити на Сумській, будучи навідником, німецьку самохідку «Фердинанд», яка зненацька вискочила на них. Записаний у його бойовій біографії і Букринський плацдарм — невеличкий клаптик землі на правому березі Дніпра, бої на якому вважаються найкровопролитнішою операцією Другої світової.

... Їх скинули на парашутах просто на голови німців. Мало хто долетів до землі. Павло спустився прямісінько на німецьку гармату, на гармашів. Падав грудкою під дірявим, пробитим кулями куполом парашута. Йому прострелили під пахвою руку, перебивши ключицю. Він вижив завдяки гранаті, кинутій згори, що вибуховою хвилею нейтралізувала німців і пригальмувала його падіння.

…Так, Павло Кузьмич Калоша добре знає, що таке війна. Тому так ненавидить тих, хто розв’язав нинішню. А ще він дуже любить Україну. І переживає за неї всім серцем.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Чекаємо на держбюджет
Читати
Невідомі жертви війни
Читати
Возять нелегально
Читати
Реєстрація по-новому
Читати
Може, й хороші, та не для нас
Читати
Убито відомого вченого
Читати
Відучують «гризти граніт»
Читати
Курці помолодшали
Читати
Промовиста статистика
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове