Наша пошта

• Про тих, хто поруч

Звеличена працею

Петро ОЛЕКСІЙЧУК.

с. Липляни

Малинського району

Житомирської області.

ВАЛЕНТИНА Іванівна Шмагун усе життя пропрацювала на фермі. Була передовою дояркою, за що керівництво колгоспу неодноразово нагороджувало її цінними подарунками, а її фото не раз вивішували на районній дошці пошани. І чоловік Іван був знаним механізатором. Разом побудували ошатний будинок, біля якого заповзята господиня відразу впорядкувала палісадник і почала вирощувати квіти. Першими усміхалися весняному сонцю нарциси і тюльпани. Затим величаво розквітали троянди, блакитні незабудки, білі та сині ромашки, пломеніли хризантеми, настурції, айстри, жоржини і оспівані в піснях чорнобривці. Буяли квіти біля хати аж до приморозків. Багатьом було невтямки, як після тяжкого трудового дня і порання вдома по господарству у Валентини ще вистачало сили й бажання копирсатися в квітнику. На що жінка лише усміхалася й відповідала: «Саме це і надає мені снаги до завтрашньої праці». Та що там казати! Скрізь у молодої хазяйки був лад: і в дворі, і в хаті. Зайдеш у світлицю — а там вишиті подушки, рушники та фіранки, краса неймовірна!

А скільки яскравих букетів за своє життя нарізала односельцям на весілля, іменини чи проводи до армії, королеві квітів (так ніжно прозвали люди свою сусідку) важко й підрахувати. І своїм синам Валентина Іванівна прищепила любов до праці, природи. Вони вже давно обзавелися власними сім’ями, живуть у столиці, але приїздять до матері часто. Не раз бачив, як брали в руки сапки, щоб прополоти бур’янець у квітнику. І дровець на зиму заготовлять, і лад у дворі наведуть. 81-річній жінці нелегко самій після смерті чоловіка, та ще й здоров’я останніми роками підводить. Та скільки сини не вмовляли неньку переїхати жити до них, не погоджується. Каже, що своїх квітів не покине до самої смерті.

...Погожої літньої днини вже сива-сива, мов та голубка, бабуся сідає на лавочці біля свого палісадника і, вдихаючи духмяний квітковий аромат, починає згадувати прожиті непрості роки...